Ці перші публічні дома в Києві характеризувалися доволі спокійною обстановкою і приязними, навіть дружніми, стосунками з клієнтами. Але це був лише початок довгої і насиченої подіями та адресами історії життя київських повій.
Неприємно, але “терпимо”
В 1843 році імператор Микола І прийняв доволі сумнівний закон, згідно з яким проституція була визнана незаконною, але “терпимою” діяльністю. За таким туманним формулюванням крилися доволі конкретні дії, які багато в чому обумовили життя повій.
Відтепер займатися проституцією за покликом душі і не бути «приписаною» до конкретного дому терпимості стало майже неможливо.
Повій на вулицях перевіряли представники, так званого, лікарсько-поліцейського комітету, а потім вирішували їх долю.
Як правило, дівчата змушені були йти на роботу до “домів терпимості”, на практиці це означало, що в них відберуть паспорт, натомість видадуть жовтий білет. За їхню роботу і життя відповідатиме “мамаша”, вона ж — директорка і власниця закладу.
Згідно закону, власниці домів терпимості не мали права відбирати у дівчат більше, ніж третину зароблених грошей, але на практиці повії були змушені ділитися заробітком і з “машами”, і з представниками поліції. Їхнє життя перетворювалося на узаконене, чітко регламентоване рабство.
Читайте також: Історія Бессарабського ринку в ролях
Розпорядок дня блудниць
Зовні, особливо в дорогих домах терпимості, все виглядало доволі елегантно. У штаті одного закладу з надання інтимних послуг могла числитися купа обслуговуючого персоналу: економка, кухарка, прибиральниці, двірник, музикант та, навіть, швейцар. Щоранку дівчата снідали за загальним столом, а потім мали вільний час.
Зазвичай вдень, у пристойному вбранні, вони вирушали на прогулянки, ходили по магазинам та, навіть, навідувалися до коханців, з якими мали стосунки. Зовні повію важко було відрізнити від звичайної вихованої киянки.
Читайте також: Місто-курорт до Революції: в яких парках кияни гуляли, милися та могли зустріти повій
Робочий день у дівчат починався вночі: десь о 18:00 напроти закладу запалювали червоні ліхтарі, так всі перехожі могли дізнатися, що в цьому домі надають інтимні послуги.
Гостей у закладі зустрічала власниця, їх пригощали алкогольними напоями, цукерками та фруктами, а потім пропонували дівчат. Щоправда, гість міг піти з публічного дому так і не скориставшись послугами жодної “працівниці”. Але якщо якась з них таки впадала в око, то саме з нею він розраховувався, однак за правилами дівчина повинна була негайно передати гроші власниці борделю і обміняти їх на марки.
Остаточний розрахунок і виплата зарплатні проводилася в кінці місяця: марки обмінювалися на гроші, з вирахуванням витрат на їжу, оренду кімнати, послуги прибиральниць, грошей за користування спеціальними вбраннями.
Дуже часто “працівниці” залишалися практично з нічим, і змушені були роками відпрацьовувати борги, через які і потрапили свого часу в публічний дім.
Читайте також: Врятуватися від спеки: дачний відпочинок у дореволюційному Києві
Непристойні київські адреси: парк Шевченко
Будівництво у 1833 році Університету Святого Володимира дало сильний поштовх для розбудови міста та його інфраструктури. Своєрідний поштовх дало воно і індустрії інтимних послуг.
Новенький парк з його тінистими алеями та ліхтарями з часом став улюбленим місцем київських повій. Якщо вдень парком прогулювалися аристократи та бонни з дітлахами, то вночі їм на зміну з’являлися проститутки, що прогулювалися парком в очікуванні клієнтів.
Читайте також: Світлини старого Києва: Ланцюговий міст, фотографи-шпигуни та листівка з видом на тюрму
Непристойні київські адреси: Андріївський узвіз
Сьогодні окраса Києва і головна туристична вулиця — Андріївський спуск свого часу була практично заповнена домами терпимості. Перші з них з’явилися близько 1850-х років.
Сумнівне і дуже невиграшне сусідство Андріївської церкви та борделів не викликало занепокоєння з боку міської влади. Почасти тому, що самі можновладці були гостями закладів, а почасти через те, що діяльність повій приносила і їм прибуток.
Бій з непристойним явищам проводили представники церкви. І треба визнати, що духівництво прийняло доволі оригінальні міри: семінаристам та учням духовних шкіл заборонялося винаймати квартири поблизу з домами терпимості.
Це викликало занепокоєння з боку орендодавців квартир на Андріївському узвозі, з проханням “пересилити повій” вони звернулися до влади міста. Вже в 1867 році будинки терпимості зникли з Андріївського узвозу.
Читайте також: Дореволюционная медицина: кого, чем и где лечили в Киеве?
Непристойні київські адреси: Майдан Незалежності
В 1878 році була побудована нова міська Дума Києва, як результат — поблизу з сильними світу цього почали з’являтися дівчата легкої поведінки.
На Майдані Незалежності відкрилися численні публічні дома, їх працівниць та дівчат, що самостійно шукали клієнтів, в народі прозвали “думськими проститутками” або “думськими жінками”. Їхній щоденний маршрут пролягав по парній стороні вулиці Хрещатик (майже до того місця, де зараз знаходиться Київрада), а також по вулиці Прорізній.
Читайте також: Проклятые места Киева: взгляд скептика
Непристойні київські адреси: вулиця Еспланадна та Велика Васильківська
Поступово представниць сумнівної професії витіснили в район вулиць Еспланадної, Великої Васильківської та Шота Руставелі. В 1880-х тут була велика кількість шумних і розгульних закладів, які користувалися попитом і серед поважних жителів міста. Повій тут почали називати “сиренами”, через галас та непристойні звуки, що доносилися з вікон закладів. Постійним гостем домів терпимості став київський цивільний губернатор Гудима-Левкович.
Губернатор жив життям подвійним: вдень — опікун одного з аристократичних жіночих пансіонів, а вночі — завсідник закладів іншого типу. Так сталося, що саме в 1885 році в обіймах однієї з повій він і помер. Уникнути скандалу було важко, особливо після того, як пристойних вихованець пансіону змусили прийти на похорони їх непристойного патрона.
Генерал-губернатор Києва Олександр Дрентельн не витримав такого неймовірного і похабного розвитку подій і розпорядився закрити всі дома терпимості в центрі міста і перенести їх подалі від ока можновладців.
Читайте також: Михайло Булгаков, Іван Франко, Микола Гумільов та Анна Ахматова – всі вони вінчалися у Києві
Непристойні київські адреси: вулиця Ямська
Назустріч побажанням влади виступили жителі вулиці Ямської, скориставшись скандалом, вони самі запропонували перенести всі дома терпимості в їх район. Тодішня преса довго потішалася такому незвичайному побажанню киян, хоч їх мотиви цілком зрозумілі — публічні дома завжди приносять прибуток, а жителям окраїни гроші були не зайві.
Очікування виправдалися, дуже швидко убога Яська вулиця перетворилася на доволі презентабельну: з’явилися тротуари, клумби, газові ліхтарі. Всього близько 400 повій працювали вночі в публічних будинках “Ями”. Заклади розділялися на три типи: висококласні, посередні і зовсім невибагливі. Ціни на послуги варіювалися у відповідності до класу закладу від 3-х до 1-го рублів за візит.
З вулиці Ямської повій вже не виганяли, їх робота за цією адресою припинилася сама собою на початку ХХ століття. Але це не означає, що повії зникли з Києва, з приходом нової влади і нових часів, вже необов’язково було мати жовтий білет і бути “працевлаштованою” у конкретному закладі, почалася епоха самостійного підприємництва.