Самосели в Чорнобилі були свідками, як російські окупанти ходили по хатах, з яких ще в 90-тих виїхали мешканці та шукали людей.
Саме територія зони відчуження була першою, куди приїхали танки ворога.
«Вони в Екоцентрі розмістилися. Тай мої собаки побігли туди до них, а я слідом за собаками. А тут ції хлопці. Один з них якийсь бурят він, начзміни – ходив колесом навколо мене. Чоловік, який лишився в мене в пам’яті неприязний, непривітливий. Видно, що противник», – згадує Євген Маркевич.
Супротив ворожій авіації на летовищі в Гостомелі та навколо нього у другий день повномасштабної війни 24 лютого врятував Київ від окупації. У перший день атаки на Київ 23 лютого по всій території України росіяни застосували 160 крилатих ракет різного типу. Левова частка з них була направлена в бік столиці. Того ж дня сотні літаків та вертольотів проривалися в бік Києва, передовсім орієнтуючись на аеропорт «Гостомель», як місце висадки багатотисячного озброєного десанту, який мав іти на Київ. Однак силами ЗСУ ворога вдалося зупинити.
У перший день повномасштабного вторгнення старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув, врятувавши усю льотну бригаду у Василькові, яка у перші дні війни рятувала Київ від повітряних атак ворога.
Аби вберегти від обстрілів літаки, які перебували на аеродромі, необхідно було підняти їх в небо. Однак саме в цей час в напрямку Василькова рухалась ворожа авіація. 25-річний Радіонов був за штурвалом першого винищувача, який вилетів назустріч трьом російським літакам.
Велика кількість злітних смуг навколо Києва та безпосередньо у столиці вабила росіян, які у лютому планували висадити максимально потужний десант.
Аби не впустити ворога на аеропорт Жуляни, на злітну смугу летовища вилили мастильні матеріали:
«Максимально швидко ми злітно-посадкову смугу залили мастилом, що призвело аеропорт в стан непридатності до прийому великих літаків. І росіян цей аеропорт став абсолютно не цікавити. Бо зрозуміли, що жоден літак російської армії не зможе там сісти. Кожен водій знає, що таке під час швидкого руху не дай Бог на розі буде пляма мастила. Це знесе машину і буде велика аварія. Це саме з літаками. Ми зробили, а далі нарощували можливості щодо відбиття десанту за рахунок використання противником гелікоптерів», – згадує перший заступник командувача спеціальних операцій в 2016-2019 рр., заступник секретаря РНБО у 2019-2020 рр., генерал ЗСУ Сергій Кривонос.
Тим часом, жителі Демидова втратили свої городи, однак пригальмували наступ окупантів. Селище затопила річка Ірпінь, дамбу якої підірвали, щоб зупинити наступ окупантів. Хід росіянам на Київщину тоді пригальмували, проте велика вода залила всі двори. Нажаль, минув рік від початку повномасштабного вторгнення, а населений пункт далі затоплений.
Менше ніж за добу 25 лютого була окупована Димерська громада. Цивільних рятувала Тероборона. Тоді човнами через Київське море перепливали 800 людей. Так вони дісталися з Димера у безпечніше місце на контрольовану ЗСУ територію та втекли від тортур окупантів. Доставляли човнами людей місцеві рибалки.
“Люди потрапляли холодними, обмороженими “, – розповів Вадим Бустиренко, керівник ТРО Київщини.
Викладач основ податкового права Антон Звєрєв у своєму календарі має відмічений другий день народження – коли дивом врятувався від російської кулі. Він від початку повномасштабного вторгнення роздавав їжу жителям окупованого Ірпеня.
З 24 лютого у шести сховищах Державного податкового університету перебували більше 700 людей. Коли окупанти прорвалися у місто, застали Антона з іншим волонтером під стінами університету:
«Почули голос: «Ребята, мы по вас стрелять не будем». Чоловіків по пояс розділи, передивились плечі, татуювання, мозолі на пальцях від автомата. З нас ніхто не воював, тому одягнули і сказали дати мобільні телефони. І один з окупантів каже: «Цей хлопець дзвонив в тероборону». Мені кажуть встати, і в спину командир: «Застрелите его, чтоб только никто не видел». Зі спини, щоб не було паніки. Мене хотіли вбити в Інституті права людини».
Викладачка української мови та літератури в одній зі шкіл на Київщині Вікторія Концева за кілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії спілкувалася зі своєю ученицею. А та попередила, що може початися велика війна. Згадувала дівчинку, коли була змушена евакуйовуватися з Бородянки.
Згодом у населеному пункті точилися важкі бої. Після важкого поранення під час бойових дій на Київському напрямку 20-річний Данило Мельник потрапив до російського полону.
«Нас було 7 БМП, танк і медична машина, ми проїхали село, виїхали на поле, а наступне село за 4-5 кілометрів вже було окуповане. Наш танк вперся носом у блокпост, я був у третій БМП, і ззаду нас вже замкнули… полетіли осколки, перед очима блимнула іскра і я бачу, що ліву кисть сильно розбило, а на правій зачепило пальця», – згадує Данило.
Згодом, уже непритомного, з ранами рук та ніг закривавленого Данила знайшли окупанти.
Коли воїн був в полоні, один з полонених йому розповів, що людей, яких росіяни підбирали біля Києва, тримали в ямах, а потім зв’язували в купи та виставляли за позиції окупантів на передовій, по яких ЗСУ цілилися мінометами. Українські військові коли стріляли в бік ворога, не знали, що то мирні жителі, яких нагнали вороги замість себе на забій.
“Ця купка (що була в підвалі – Ред.) вижила. Міномети летіли, казав хлопчина, і кожного разу (російський військовий) підбігав до людей, копав ногами тих, кого не вбило і знову тікав”, – розповів Данило.
Відігнати росіян з області українським військовим вдалося завдяки правильному вибору тактики бою, а також тому, що на відміну від окупантів добре знали територію, на якій воюють. В цьому переконаний боєць підрозділу, який має псевдонім Бот, що брав участь у звільненні Бучі та Стоянки.
«Ми їх гнали по річці Ірпінь, а потім вони там загальмували, скупчились – бо місцевості не знали і їх розбила наша артилерія. А потім десятки груп з різних підрозділів лазили через річку і їх кошмарили. Вони вперлися в річку і на всіх точках отримали – таких як Мощун, Гута Межигірська, північніше. Я тоді їздив у розвідку на Стоянку, там теж їм добре дали наші. Вони не розраховували на такий спротив», – згадує військовий.
Під час боїв за Київщину згорів православний храм, побудований у 1870 році у селі Лук’янівка за 63 км від столиці. Жителі селища пам’ятають, як наприкінці лютого до Лук’янівки зайшли російські танки. З того дня населений пункт майже місяць перебував у російській окупації. Голова села Володимир Бондар згадує, як російський командир ставив йому автомат до скроні, коли попросив завозити хліб для жителів.
“Піхота їхня пройшла, стукали людям, кричали: “Не виходьте, ховайтесь, ми російська армія”. Наше село з трьох у нашій громаді постраждало найбільше. 31 будинок зруйнований повністю, 120 пошкоджено”, – каже голова села.
У селі Мощун не залишилось жодної хати, яка не зазнала обстрілів окупантів. Ворог обстрілював населений пункт артилерією, мінометами, градами, ураганами – все тому, що населений пункт був ключовим на шляху до Києва.
Його жителька Марія залишилася відірваною від світу та не знала, що всі мешканці евакуювалися. В хаті зникло світло, зв’язок, газ та навіть перестав працювати годинник.
«Люди з села виїхали 5-6 березня, а до 9 то все село виїхало. А я і не чула та не знала. І нікуди не виїжджала. Я через місяць дізналася, що я одна в селі. Стріляли з зенітки, з автоматів – тріскотня стояла, наче дитячі іграшки. Тоді сильний, но глухий – видно, стріляли з танків…», – розповіла жителька села, що залишалась вдома до його звільнення 24 березня.
За даними ООН від початку повномасштабного вторгнення у Київському регіоні ворог забрав життя та травмував понад 1500 людей. У 127 населених пунктах були зафіксовані втрати серед цивільних.
Одразу після звільнення Київщини, приступили до відбудови. Зокрема, є відомості про гуманітарну місію 8 підприємців, найбільш відомих у регіоні як бізнесовою, так і політичною діяльністю (прихильники та представники полярно різних політсил). На відновлення з бюджету держави затратили 1 млрд грн.
Відомі випадки і простої людяності. Як, наприклад, представники бізнесу, які до повномаштабного вторгнення купували каву у Гостомелі. Через обстріли приміщення, де зберігався товар, горіли, кава наповнилась запахом диму. Проте покупці сказали, що то напій з запахом перемоги і розкупили весь. Так родина з Гостомеля відновила бізнес, продаючи каву зі спаленого росіянами складу.
А ще з Києва на деокуповані територій області благодійники-кухарі передали 800 тисяч гарячих обідів.
Аби якомога швидше відновити перельоті після перемоги, українська авіакомпанія чекає на Бориспіль та відправляє українські літаки у рейси світом, аби зберегти потужності та професіоналів.
Тисячі киян обороняють Україну на фронті. Кажуть, що і там з ними трапляються дива, які заохочують вірити в перемогу. Як от повернення дрона, який загубили наші воїни – їх розшукали: дива трапляються завдяки відданим людям.
Нагадаємо, страждання та витривалість людей Київщини потрапили до ТОП-100 кадрів світу журналу Time’s