«Arbeitmachtfrei»— саме такий напис можна було зустріти на численних концентраційних таборах. З німецької він перекладається так: «праця робить вільним» або «труд звільняє». Як же проходило це «звільнення» за посередництвом праці — стає зрозумілим після аналізу розпорядку для в’язнів Сирецького концтабору.
Сирецький концентраційний табір було створено в Києві у червні 1942 року, його площа складала приблизно три квадратні кілометри і розрахований він був на три тисячі чоловік. Втім бранці не затримувалися тут довго…
Читайте також: Київська долина смерті: історії тих, хто вижив
Катування «кавою» та хлібом
Цей щоденний марафон мало чим відрізняється від розпорядку дня у тисячах інших концентраційних таборах. Підйом, незалежно від пори року, о 4:00, а далі легкий сніданок. Ув’язненим давали теплу водичку ледь зафарбовану чимось, що має трав’яний запах. Напій гордо називали «кавою», окрім нього в «комплексний сніданок» нічого не входило.
Далі починався власне робочий день, який з невеликою перервою тривав до 21:00. На обід давали ту ж таки водичку, в якій можна було де-не-де побачити зернятка пшона, а ще 200 грамів хліба. Цими продуктами і обмежувався весь раціон.
Але про хліб варто сказати ще декілька слів. Його унікальна рецептура була розроблена спеціально для військовополонених: 50% житніх висівок, 20% відходів від цукрового буряку, 20% деревної муки (фактично тирси), а решта — солома та листя перетерті в масу, подібну на муку.
«Не було такого дня, щоб в таборі не гинули люди. Одні вмирали, інших розстрілювали, третіх забивали палками. Одного разу двоє ув’язнених з нашої бригади, проходячи з носилками повз город, зупинилися на хвилину і зірвали кілька зелених помідорів. Про це дізнався Радомський (начальник табору, ред.) і застрелив їх при всіх. Одного в’язня при мені застрелив «Рудий» (прізвисько заступника начальника табору Рідера ) за те, що той зірвав кілька вишень» (уривок із статі Володимира Давидова «Табір смерті»).
Уже сам по собі раціон концентраційного табору був інструментом масового вбивства. Так левова частина тих, хто опинився по ту сторону колючого дроту, вмирали від недоїдання. Голодні люди ловили котів, собак та навіть пацюків, які раптом опинялися на території табору, живність поїдали і часто труїлися. Медичної допомоги їм не надавали.
Іноді допомога приходила від рідних та близьких ув’язнених. Вони намагалися підкупити охорону і вмовити передати хоч якусь їжу, проте чи доходили передачки до адресатів — невідомо. Частина рідних пробувала перекинути їжу через колючий дріт, але якщо подібну спробу помічав вартовий, то без вагань стріляв у тих, хто формально в’язнем не був. Правда в тому, що всі кияни під час окупації були бранцями в тій чи іншій мірі. Кожен ризикував померти від голоду, тумаків чи кулі.
Читайте також: «Люди втрачали розум, намагалися покінчити з собою. Київ потонув у трупному смороді». Спогади очевидців про Бабин Яр
Труд вивільняє остаточно
На голоді кривавий інструментарій нацистів не закінчувався. Наступною в списку була праця, при чому — демонстративно безглузда, нікчем і абсурдна. Роботи у таборі починалися приблизно о 5:30 і обов’язково з пісні. Начальство дуже полюбляло українські народні пісні, за весь час служби, навіть вивчило окремі куплети.
«Розпрягайте, хлопці коней», «Ой, ти Галю, Галю, молодая», «Соловей-пташечка» — лунали на замовлення табірного начальства, а від такого замовлення відмовитися можна було лише ціною власного життя. За свідченням тих, хто вижив, інколи бранці наважувалися на пісенний бунт і починали виконувати воєнні пісні, на кшталт «Катюші», за що були сильно биті.
Читайте також: Героїня України Тетяна Маркус: зваблива, небезпечна й незламна
Список робіт в’язнів Сирецького концтабору складався з: виробництва вугля з деревини, заготівлі дров, столярних, ремонтних та земельних робіт. Але тільки на перший погляд цей перелік здається логічним, за загальними словами криється глум і нікчемність.
Заготівля дров часто перетворювалася у атракціон: на вершину мав вилізти в’язень, а іншому наказувалося рубати дерево. В кінцевому рахунку, коли масивне дерево падало, то разом з ним падав і бідолаха, що сидів на його вершечку і, звісно ж, розбивався. І добре якщо падіння було смертельним, у іншому випадку важко пораненого жорстоко добивали.
Земельні роботи нагадували безкінечний марафон. В точні А була купа землі, в точці Б — пусте місце. В’язні повинні були набирати по 8-10 пудів землі (це приблизно 130-160 кг) і стрімголов бігти з нею від пункту А до Б. Коли ж купа була врешті повністю перенесена, то оголошувався марафон у зворотному напрямку: тепер з точки Б носили землю до точки А.
Читайте також: Страсть, политика и любовь. 4 истории жертв Холокоста из Киева
Кому у таборі весело було?
Коли наглядачам набридав марафон, вони розважали себе тим, що закопували людей живцем у землю. Офіцерські розваги в Сирецькому концтаборі — окрема тема.
Після важкого дня виснажливої праці були єврейські пісні і танці. Вигадало дійство так: євреї вишиковувалися у два ряди: перший сідав навприсядки, а в’язні з другого ряду мали сидіти на плечі. Потім, власне, і розпочиналися танці з товаришем, при чому треба було не тільки рухатися, а й співати — виключної єврейських пісень. На останок обиралася пара щасливчиків, які мали розбігатися і щосили стукатися лобами, відмовитися від «розвали» було неможливо.
Улюблену розвагу мав и начальник табору — Пауль Радомський. Кожної середи та п’ятниці проводилися покарання винних за простуки. При чому, якщо ніяких порушень не було, то покарання все одно здійснювали під вигаданим приводом. Всіх ув’язнених вишиковували і оголошували число: «3» або «5». Це означало, що розстріляний буде або кожний третій, або кожний п’ятий. Радомський особисто любив розправлятися з бранцями, а після стрілянини вмикав музику на свій смак і змушував тих, хто вижив, весело марширувати до бараку.
Збереглися і свідчення однієї з бранок табору про відношення Радомського до дітей та жінок: «Ми не мали права виходити з бараку навіть до вбиральні, нам ставили парашу, яка рясніла, і все лилося на підлогу, на якій ми спали.
Шестирічна донька однієї з жінок вистрибнула у вікно, їй так хотілося погратися з піском на сонечку, але якщо ця дівчинка жива, то напевно буде пам’ятати цей пісок і сонечко все життя.
Побачивши дитину на дворі, цей кат Радомський залітав в барак і вимагає матір дитини, починав бити її батогом, а дитина повзала біля його ніг і просила, щоб він не бив маму, тоді він «пригощав» і дитя батогом».
Читайте також: ДорогожичиилиБабий Яр? История названий
Табір з видом на Бабин Яр
За приблизними оцінками у Сирецькому концтаборі свою смерть зустріли 25 тисяч чоловік, але точна кількість жертв невідома. Як не відомо й число загиблих у Бабиному Яру. Так сталося що ці два осередки смерті були розташовані неподалік одне від одного, тому бранці табору вимушені були постійно спостерігати за розстрілами в урочищі.
А у 1943 в небо над Києвом піднявся «чорний жирний дим» — це в’язні Сирецького концтабору спалювали трупи жертв Бабиного Яру.
Коли стало зрозуміло, що Червона армія от-от увірветься в Київ, перед нацистами постала проблема знищення слідів своїх злочинів. Але ті, хто вбивали не стали самі трудитися, а змусили робити чорну роботу тих, кого ще не добили.
Читайте також: Про роль Хрущова в історії Київського зоопарку і чому одного разу вижило лише 4 тварини із тисячі
Триста бранців Сирецького концтабору доправили до Бабиного Яру. На них наділи кайдани, щоб унеможливити втечу, і коротко окреслили фронт робіт. В урочищі Бабин Яр розстріли проходили з 1941 року, за приблизними підрахунками, там щонайменше було 100 тисяч трупів і всіх їх треба було відкопати і спалити, а обгорілі кістки перетерти на спеціальній машинці.
Працюючи у пеклі, бранці «трупної команди», добре розуміли, що на них чатує смерть. Якщо знищуються сліди злочинів, то свідків не залишать в живих і поготів. Тож помирати в’язні вирішили не пасивно, а вчинивши спротив: підняли бунт і організували втечу. Більшість людей померла, а п’ятнадцятьом вдалося врятуватися, серед них був і Володимир Давидов.
«Коли був розритий перший котлован, ми побачили трагічну і страшну картину: суцільне місиво трупів. Нестерпний сморід виходив звідти. Трупів було кілька десятків тисяч, і всі вони були звалені в одну велику купу, переплетені між собою і спресовані землею.
В найрізноманітніших позах перебували нещасні жертви. Видно було, що їх скидали сюди, як дрова, в безладді і не на всіх навіть були сліди розстрілу. Жінки тримали в руках дітей, а судячи з великої кількості милиць, палиць, скла від окулярів, вставних щелеп, неважко було визначити, що багато хто з розстріляних були інваліди та люди похилого віку.
Для вилучення трупів з ями були привезені багри. Таким багром чіпляли за труп і 5-6 чоловік, по команді виривали його з загальної, щільно утрамбованої маси. Ті трупи, які не можна було роз’єднати, рубали сокирою і все перетягували до печей. (уривок із статі Володимира Давидова «Табір смерті»).
Після того, як 6 листопада 1943 року у Київ вступила Червона Армія, в’язні Сирецького концтабору, ті яким пощастило вижити, повернулися додому. Згодом вони стали красномовними свідками на судових процесах над нацистськими злочинцями. Під час розглядів судових справ, нацисти часто наголошували на тому, що не можуть бути обвинувачуваними. Мовляв, діяли вони за законами своєї країни і просто чесно виконували накази. Але, якщо вони самі вірили в ці слова, то чому ж тоді так відчайдушно намагалися стерти з карти Києва будь-яке нагадування про Бабин Яр та знищити свідків Сирецького табору смерті?