За званням «Місто-герой» стоять люди, які це місто обороняли, які виживали в ньому, незважаючи ні на які тортури і, які це місто зрештою відвоювали у загарбників. Від самого початку війни 200 тисяч киян добровольцями пішли на фронт. Але це лише перші цифри в довжелезному списку київських втрат та випробувань.
Читайте також: Чорнобильська весна у Києві: «Це не світло, це смерть!»
Мінус 350 тисяч мешканців
Аби не допустити паніки, влада від самого початку війни запевняла, що нацисти в Київ не ввійдуть. Але перші «недобрі» передчуття виникли у киян, коли в місті запахло паленим.
Вже в липні 1941 року війська противника швидкими темпами підходили до української столиці. Тоді ж був виданий наказ про спалення всієї документації. Ось як ці події згадує киянин Михайло Ясинський:
«Ніч з 8-го на 9-те липня була дуже тривожна… Почали палити різні документи, над Києвом стояв дим, в повітрі носились клапті перегорілого та недогорілого паперу, по вулицях і тротуарах вітер носив ті ж чорні клапті. Палили партійні, професійні матеріали, канцелярські, бухгалтерські. Накази, персональні справи. Нищення документів тривало днів три-чотири…»
Реакція киян на такі дії влади була передбачуваною — вони намагалися покинути місто. Перша хвиля евакуації, ще неофіційна, почалася саме в липні 41-го. А вже ближче до осені евакуація була масовою та впорядкованою. Право покинути приречене місто мали, в першу чергу, ті, кого оцінювали як цінного фахівця чи працівника. Так, на вокзал без спеціальної довідки людей не пускали працівники НКВС.
Загалом в 1941 році з Києва було евакуйовано за різними оцінками від 325 до 350 тисяч людей. Це трохи менше як половина жителів на той час.
Читайте також: Страсть, политика и любовь. 4 истории жертв Холокоста из Киева
150 тисяч щодня
11 липня 1941 року війська противника підійшли до Києва, вони зупинилися в районі річки Ірпінь — це всього в 15 км від столиці. Фактично з цього моменту і слід відраховувати більше як двомісячний марафон на витривалість.
Кожного дня 150 тисяч киян виходили зі своїх домівок і рушали на будівництво оборонних споруд, а в цей час на підходах до міста розгорталися запеклі бої. Збереглися свідчення підлітків, які в 1941 році ще були учнями. Багато з них згадують як восени з надією на краще пішли до школи, і як щодня після уроків мчали на будівництво барикад.
І все ж операція по обороні Києва, яка офіційно тривала 72 дні, закінчилася трагічно. 15 вересня 1941 року 500 тисяч військових, що захищали українську столицю, потрапили в оточення. Вибратися вдалося лише 20 тисячам. Стало очевидно: киянам треба готуватися до найгіршого.
Читайте також: Бизнес на дореволюционном Крещатике: картье, выпить и закурить
6 днів вогню
19 вересня 1941 року німецькі війська увійшли у Київ і почалося нове життя та новий порядок. Майже одразу центральну вулицю столиці перейменували в Айхгорнштрассе. Нове ім’я виявилося нещасливим — той старий Хрещатик ми більше ніколи не побачимо.
Розуміючи, що місто втримати не вдасться, Йосип Сталін видав наказ про створення нестерпних умов для ворога. На практиці це означало, що всі значні будівлі в Києві слід замінувати. Безпосереднім виконавцем операції був сумнозвісний генерал Андрій Власов.
Читайте також: На святому місці: що сьогодні там, де були храми?
Заміновані були не тільки будинки, а й електростанція, водопровід, залізна дорога. Вражає те, що «нестерпні умови» вирішили створювати ще й за рахунок Софійського Собору, в підвали якого теж прагнули закласти вибухівку, але директор заповідника Олесь Повстенко сказав, що під собором підвалів немає.
Перший вибух пролунав 24 вересня 1941 року, тоді злетіла в небо будівля колишнього «Дитячого світу», який на час окупації німці вирішили перетворити в свою комендатуру. І почався жах.
Пожежа з блискавичною швидкістю перекинулася на сусідні будівлі, які спалахували немов сірники. Загасити полум’я вдалося лише 29 вересня. Вогонь назавжди стер з мапи Києва 940 великих будівель, залишив без майна 50 тисяч киян.
Читайте також: Город-герой! Как Киев побеждал «испанку», потеряв 10 тысяч человек
200 грамів тричі на тиждень
Життя в окупованому Києві для його мешканців перетворилося на жах, і це ще оптимістичний сценарій розрахований на тих, кому жити дозволили.
Кияни повинні були працювати, при чому ні про яку роботу за фахом не йшлося: куди поставили, там і працюй, що наказують, те й роби. Заробітна плата в середньому складала 300 окупаційних карбованців — за ці гроші можна було купити один буханець хліба. Відмовитися від роботи було неможливо, в кращому випадку за непокору відправляли на роботи в Германію, а в гіршому — смерть.
Читайте також: Батьківщина-мати: День народження сталевої пані столиці
Ясна річ, що майже одразу в місті почався голод. Взагалі, голод — один з найулюбленіших інструментів нацистів. Ним морили в концтаборах і в усіх окупованих містах.
«Управа розпорядилася, що ми збирали каштани і здавали їх на хлібзаводи. Там з них робили хліб, схожий на мило, гіркий, і видавали його по талонам три рази в неділю по 200 грамів (із спогадів киянки Віри Василівни).
Досить часто матері віддавали дітей до дитячих будинків і не через те, що не любили, а тому, що там діточок хоч чимось будуть годувати. Але, відверто кажучи, раціон дитячого харчування був практично нікчемним: відвар з трав і ерзац-хліб. І тільки влітку дітлахам вдавалося поласувати квітами акації — це був найкращий смаколик.
Тож, каштани та акації практично врятували життя сотням тисяч киян. І тут зовсім по іншому сприймається фраза: «Київ — місто каштанів».
Читайте також: Кривавий вересень 41-го або 778 днів окупації Києва: в яких умовах виживали кияни?
100 тисяч и 29 чоловік
Жити в нелюдяних умовах, як вже було сказано, це ще оптимістичний сценарій окупації. А був і песимістичний. Вже через 8 днів після захоплення міста — 27 вересня пролунали перші постріли в урочищі Бабин Яр.
Київ назавжди залишиться батьківщиною наймасовішого, шокуючого за своїм розмахом, розстрілу євреїв. Постріли лунали цілий день, дні переростали в тижні, тижні — в місяці. Місто охоплював задушливий трупний сморід — загиблих ніхто не хоронив, їх просто зіштовхували у яму і трохи присипали піском.
До цього часу ніхто не береться точно порахувати, скільки людей знайшли свою смерть в Бабиному Яру. Хтось називає цифру в 100 тисяч, за іншими оцінками вона сягає позначки у 150 тисяч. А от число тих, хто зміг вижити в Бабиному Яру — відоме. Лише 11 чоловік змогли вибратися з братської могили.
Їх історії схожі. Вижити вдавалося тим, кого спочатку не зачепила куля і хто примудрився впасти в могилу неушкодженим. Але одного везіння було замало, на цьому все лише починалося. Далі треба було примудритися дихати під кривавим місивом із тіл і чекати вечора.
Читайте також: Київська долина смерті: історії тих, хто вижив
Коли ж робочий день розстрільної команди добігав кінця, то вниз спускалися люди з штиками і проколювали трупи, аби добити поранених. І тут вже в котре треба було примудритися залишитися неушкодженим. А далі, глибокої ночі, потихеньку від вартових вибратися з урочища і бігти.
Але куди бігти в окупованому місті? Той, хто наважувався переховувати євреїв, опинявся в тому ж таки Бабиному Яру, разом з усією сім’єю. І все ж історія Києва знає чимало імен Праведників Бабиного Яру, які ризикували собою заради іншого і таки переховували приречених на смерть.
Читайте також: В’язні Сирецького концтабору: змушені порсатися у трупах, їсти пацюків та просити смерті
У 1943 році німці зрозуміли, що доведеться відступати з Києва. Але залишати по собі криваве свідчення злочинів у Бабиному Яру вони не хотіли. Тож в’язні Сирецького концтабору повинні були діставати трупи з урочища, розпилювати, спалювати у печах та подрібнювати недогорілі останки. Ув’язнені наважилися на втечу, незважаючи на кайданки та постійний нагляд, вони розпочали бунт. Із 300 чоловік вижили лише 18.
Тож, загальне число тих, хто пережив Бабин Яр і становить 29 чоловік, що пройшли справжнісіньке пекло, до якого навіть Дантівському далеко.
Читайте також: «Люди втрачали розум, намагалися покінчити з собою. Київ потонув у трупному смороді». Спогади очевидців про Бабин Яр
Ще 2 філіали смерті
Бабиного Яру для Києва виявилося замало. Тому на долю киян випало ще й випробування концентраційними таборами. Їх у місті було аж два. Перший — Дарницький відкрили у 1941 році, другий — Сирецький почав працювати з 1942 року.
І знову ж, точна кількість жертв невідома. За приблизними підрахунками у Сирецькому концтаборі загинуло 25 тисяч чоловік. Дарницький виявився більш масовим, через нього пройшли 300 тисяч чоловік, а 68 тисяч в ньому ж і загинули.
Читайте також: Героїня України Тетяна Маркус: зваблива, небезпечна й незламна
778 днів
6 листопада 1943 року Київ звільнили від фашистів. Окупація тривала 778 днів. На 19 вересня 1941 року в місті залишалося приблизно 400 тисяч чоловік, а дочекалися звільнення лише 180 тисяч. Тож, втрати «Міста-героя» становлять 220 тисяч чоловік і це не рахуючи тих, хто помер в евакуації та на фронтах.
І все ж напередодні Дня Перемоги хочеться оптимістичного фіналу. Встояла Софія Київська (і не тільки вона), врятувалися люди (дяка каштанам та долі), у місті виявилося чимало Праведників, які рятували євреїв, а в 45-му до нього повернулося численні герої, які здобули важку, криваву, але таку потрібну Перемогу.
Читайте також: Дорогожичи или Бабий Яр? История названий