Про пережите у столиці Бартош розповів в інтерв’ю польському проекту Układ otwarty. Його перебування наприкінці лютого та навесні у Києві супроводжувалось звуками вибухів, новинами про вуличні бої, надходженням до офісу фейкових чуток, що росіяни потрапили групами на Оболонь та Нивки, зустрічами з людьми, які в страху хотіли швидко залишити місто та просили про допомогу.
Дипломат розповідає, що за довгі місяці до початку вторгнення розумів, наскільки велика загроза, і знав, що атаки може зазнати передовсім українська столиця. Відтак, у посольстві готувалися – аби зберегти важливі документи та убезпечити співробітників.
«Для мене історія розпочалася наприкінці жовтня – на початку листопада 2021 року. Бо я дуже всерйоз сприйняв американські та британські повідомлення, що будемо мати справу з російською масштабною агресією. Точилися дискусії, наскільки це вірогідно. Однак я вирішив, що треба прийняти чорний сценарій. Тоді ми почали впорядковувати свої архіви, запаси води та палива, продуктів, перевіряти генератори. Хотіли бути готовими до обставин, коли треба буде швидко залишити територію, щоб не було потреби вивозити багато речей», – розповів дипломат.
В лютому, за півтора тижні до агресії, з Києва виїхали дружини дипломатів з дітьми. Посол Бартош Ціхоцкі прийняв рішення залишатися:
«На щастя, тоді ще було авіасполучення. І тепер розумію, наскільки правильним було рішення. Бо не уявляю, як би було, коли б 24 лютого застало нас в Києві з родинами. Коли до Києва приїжджав Анджей Дуда, розставалися з відчуттям, що невідомо, коли знову побачимось. Але той (як і наступні) візит президента підносив нас на дусі, давав мотивації. А 23 лютого ввечері уже в пустому посольстві отримав новину з Варшави, яка поставила крапку над “і”. А потім була промова Путіна, що оголосив війну».
Однак навіть після непростої звістки про початок повномасштабного вторгнення, почував себе спокійно, згадує дипломат:
«Я пішов додому, ліг спокійно спати. В піжамі. Що потім вже не виходило. А зі сну усіх нас тут в Києві вирвав вибух російської ракети, яка вдарила в Борисполі у військові склади. Бачив відбиття того вибуху зі своєї спальні – бо вікна виходять на той бік. Мав враження, що бачив подібне в кіно, і це нагадувало, що ми всі в фільмі. Але важко собі уявити, що в центрі Європи може статись щось подібне».
Аби в разі проникнення ворога до Києва, окупантам не потрапили до рук цінні документи, після перших вибухів ліквідовували що могли – чисті візові бланки, друковані папери, що містять важливу інформацію, польські прапори та символіку – щоб у випадку чого не були негідно використані загарбниками.
Боялись і мародерів, щоб не прийшли до приміщення польського представництва.
«Не хотіли, щоб зайві люди прийшли до посольства. Коли чули про артилерійські бої на Святошино, праця відволікала, не було страху. Потім важче було в дні, коли нічого було робити, і з’явилось багато часу, щоб думати. Але приходили українці польського походження, діячі польських організацій. Один хлопець з простреленою ногою до нас дістався, якому довелось допомагати», – каже Бартош.
У посольстві залишилися на місці близько 30 осіб та почали діяти відповідно до плану, який мали ще з осені.
«Але наші плани працювали не довго. В Києві були пусті вулиці, зачинені магазини, запаси їжі швидко згасали, літаки не літали, дороги в бік Польщі заблоковані. Якщо їхати дипломатам, навіть думки не було поодинці – мала бути колонна машин, а ще – турбота про польських громадян в Києві, як журналістів, випадкових осіб, які до нас звернулися, громадяни ЄС, дипломати інших країн. Колони росли, їх було кілька. Завдяки допомозі наших українських приятелів, які вдень і вночі були на зв’язку, хоч мали багато своїх справ, вдалося мені евакуювати співробітників».
А після – на польського дипломата чекали сон у підвалі в одязі, вихід з приміщення у бронежилеті, догляд за котом в дворі посольства та праця разом з іншими колегами, які залишилися в диппредставництві. Бартош дочекався у Києві новин про звільнення області та працює досі.
«Київ виграв битву за свою оборону», – каже дипломат.
Нагадаємо, у жовтні 2022 року у Києві розгорнули великий спільний прапор України і Польщі.