На захід, на гору
Лук’янівка з’являється на мапі Києва у 1845 році після чергового, але надзвичайно потужного розливу Дніпра. Вода у річці піднялася аж на 7 метрів. Звісно, це була не перша повінь у місті, але вона переповнила чашу терпіння. Крізь вікна в домівки на Подолі тече каламутна вода, у потоках за вікнами плаває сміття упереміш з кухонними горщиками… Й люд розуміє – конче потрібно перебиратися кудись вище. Наприклад, на Лук’янівку.
Назву місцевості пов’язують з ім’ям місцевого землевласника Лук’яна Олександровича, багатого ремісника, який у XVII столітті входив до міської еліти та мав тут великий маєток. На час рокового потопу не збереглися ані ці хороми, ані більш-менш точні дані про їхнього власника. Та на згадку про нього залишився неофіційний топонім – народ продовжував називати ці землі “лук’янівськими”.
Читайте також: Пам’ятник княгині Ользі: завдяки чи всупереч?
Без претензій на київську прописку
Промисловий бум кінця XIX століття вимагав масштабного розширення території Києва. В цей період до міста приєднують Звіринець, Байкову гору, Протасів Яр, Верхню Солом’янку, Шулявку та Пріорку, Куренівку й Труханів острів.
У 1911 році запущено трамвайне сполучення з дачним містечком Святошин – постає логічне питання й про його приєднання. Злиття міста з дачним поселенням відтермінувалося на 10 років, але врешті пройшло гладко. Воно й не дивно – нехай то була й околиця, але там вирувало міське життя. Кияни щоліта приїжджали сюди, як на курорт, й везли з собою не лише особисті речі, а й міські звички та традиції. В селян вони, звісно ж, свої. В селах у них є дах над головою, чудова природа, смачна городина, вгодована худоба, вигране вино та смачний мед. І містянами вони себе не відчувають. А тому часто-густо жителі київських передмість без ентузіазму зустрічали пропозицію стати киянам, подекуди навіть гучно протестували. Проти приєднання виступали жителі часто згадуваного ще у літописах села Желяни. До складу міста ця територія увійшла аж у 1988 році під більш звичною для нас назвою Жуляни. Тоді ж серед приватних будинків тут почали рости багатоповерхівки.
Читайте також: Поділ, Лавра та Печерська ковзанка: Київ зимовий очима художників
Сучасний селянин навряд чи відмовився б стати власником нерухомості, розташованої на київському проспекті Валерія Лобановського чи, скажімо, вулиці Солом’янській. А от у часи, коли ця місцевість офіційно звалася Олександрівською слобідкою (а в народі – Костопалівка), люд був проти її входження до складу Києва. Та попри народне невдоволення у 1923 році село з населенням близько 2 тисяч осіб все-таки увійшло до складу міста.
Історики стверджують, що й у Мишоловці категорично не хотіли до Києва, нарікаючи на те, що сільське життя їм більше до душі. Ймовірно, люд хитрував. Адже на території села, крім городів, було й кілька цегельних заводів, а місцеві охоче заробляли на транспортуванні цегли до Києва. Та все рівно аргументи селян до уваги не взяли – у 20-х роках ХХ століття Мишоловку включили до складу Деміївського району та приєднали до міста.
Промислове
Як дві розташовані вздовж річки Либідь слобідки – Верхня й Нижня Либідь – отримали назву Деміївка, достеменно невідомо. За однією з версій, топонім змінився, бо на цих землях щось диміло. Потужно диміти на Деміївці міг, наприклад, склодувний завод Едварда Неметті, який забезпечував скляною тарою харчові підприємства не лише Києва, а й кількох губерній. Або розташований тут цукрово-рафінадний завод, на якому виготовляли тисячі пудів цукру щоденно. Але ні. Ці підприємства з’явилися тут пізніше, ніж змінилася назва поселення. Український історик і етнограф французького походження Де ля Фліз ще у 1840 році заносить у свій альбом малюнок із зображенням цього села, позначивши його як Нижня Либідь Деміївка.
Читайте також:Хмільний Київ
Наприкінці ХІХ ст. на території цього київського передмістя діють з десяток промислових виробництв: скляний, цукровий, спиртогорілчаний, миловарний, чавуноливарний, свічковий та три цегляні заводи, а ще кондитерська фабрика.
У цей же час через Деміївку проклали лінію залізниці Київ-Курськ та звели тут комплекс Товарної станції Київ-ІІ. Місцевість швидко перетворюється на потужний промисловий центр під самим боком Києва. Та формально залишається селом навіть коли чисельність його мешканців сягає 10 тисяч, а на його території відкриваються власні церква, школа, фельдшерський пункт, трактир та кілька постоялих дворів.
Міністерство внутрішніх справ, київські міські та земські відомства піднімали питання про її приєднання до міста ще в 1911 році, але селяни категорично відмовлялися ставати киянами. В 1918 році їх вже не питали й офіційно приєднали Деміївку та прилеглу до неї Саперну Слобідку до міста.
Читайте також: Як старий Київ потрапив у кадр
А їсти хочеться усім
На тлі промислового буму у Києві стрімко збільшується кількість не лише заводів і фабрик, а й чисельність населення. Якщо у 1865 році у місті проживало 70 тис. осіб, то наприкінці століття – вже 250 тисяч. Минає ще 20-30 років – і ця цифра подвоюється. За даними перепису 1919 року, чисельність киян сягає 544 369 осіб. І весь цей люд треба годувати.
Міська влада вирішує роздавати землі робітникам під городи. Залишається лише знайти ці землі в місті. Або приєднати.
Пару-трійку сотень гектарів “знаходять” в урочищі “Проневщина”. Землі розташовані між Олександрівською слобідкою та селом Совки. Колись вони належали Києво-Софійському Митрополичому дому, а на початку ХХ ст. – Білогородській волості Київського повіту. Проблем з незгодою місцевого населення точно бути не може – на хуторі мешкає лише з десяток людей.
Совки теж вирішили взяти до міста. Село, в якому мешкало півтори сотні людей, широко розкинулося між мальовничими ярами. За однією з версій, назву населений пункт отримав на честь птахів совок, яких ще називають сплюшками. Нібито вони дуже любили селитися тут в густих чагарниках. Природа тут чудова, є ставок і млин. І багато вільної землі.
З таким же прицілом до міста приєднують клапоть в районі Голосіївського лісу та частково “Теремки”.
Тим часом в міськраді вважають, що до меж міста також варто включити село Червоний Шинок чи Червоний Трактир – поселення виникло навколо місцевої корчми й існувало на півдні сучасного Національного комплексу “Експоцентр України” (колишня ВДНГ). У хвилю приєднання сіл до Києва, що почалася в 1923 році, село не потрапило, хоча на то й була воля земельної управи. Через 10 років мешканці хутора самі попросяться передати їх місту. Мотив простий – до їхньої сільради треба їхати “за папірцем” 7 км, до Києва – лише 3.
В різні роки поселення також називали Червоний Кабак, Червоне Село та просто Червоне, але в оригіналі назва села звучала як Красний Трактир. І в цьому означенні йшлося не про його колір, а красу. Можливо, за такою ж логікою отримала своє ім’я інша історична місцевість – Червоний Хутір, який згодом також увійшов до складу міста. Поселення існувало між теперішньою Харківською площею та Здолбунівською вулицею в Дарницькому районі.
Читайте також: Перша українська гімназія: трагічний початок суто української освіти
Міська влада Києва клопотала про суттєве розширення міських меж ще з початку 20-х років, але отримала такий дозвіл від Раднаркому УРСР лише у 1923-му. Це дозволило приєднати до Києва Микільський і Вишневський хутори та Дігтярі, Біличі, Стару і Нову Чоколівку, Олексіївську слободу, Галерний острів, землі Флорівського монастиря, Нову і Стару Дарницю, а також Микільську, Кухмістерську, Олександрівську, Воскресенську і Передмостову слобідки.
Після такого масштабного розширення площа Києва збільшилася з 17 тис га до майже 40. Всесоюзний перепис 1926 року засвідчив, що тепер киянами себе можуть називати 513,6 тис. осіб.
Похід наліво
Київ отримав статус і повноваження столиці у 1934 році, що в свою чергу дало поштовх для нової хвилі розростання території міста. Переважно за рахунок Лівобережжя.
Питання про включення до меж міста Осокорків і Позняків розглянули на засіданні президії Київської міської ради у 1935 році й за лічені місяці видали постанову про приєднання й цих місцевостей до новоствореного Дарницького району.
Осокорки не пручалися. Територіальні чвари селу, напевно, набридли ще в ХVІ-ХVІІ століттях, коли Видубицький монастир та Києво-Печерська лавра майже сотню років сперечалися за право мати ці землі за свої.
Назву Осокоркам дали осокорові гаї, що росли на берегах місцевих озер.
А от на честь кого названі Позняки, є кілька версій. Чи то в ім’я заможних селян Мойсея та Леонтія Позняків, що хазяйнували на цих землях на початку XVII століття. Чи, може, на честь річки Позняківки, що текла з місцевих боліт до Дніпра.
Вже за сучасної доби обидві історичні місцевості дали назви великим житловим масивам.
Але й цих місцевостей згодом стало замало. Одразу після закінчення Другої світової війни міська влада звернулася до Голови Ради Міністрів УРСР Микити Хрущова з запитом про включення до меж Києва ще трьох десятків населених пунктів.
У березні 1957 року місто увібрало в свої межі Пирогово, Феофанію, острів Жуків та Чапаєвку, якій згодом повернули історичну назву Віта-Литовська. Цей рік став знаковим для столиці – Київ став “містом-мільйонником”.
Читайте також: Золота комора” України
Троєщина плюс-мінус Вигуровщина
За Генеральним планом Києва в редакції 1966 року історичні місцевостості Вигуровщину і Троєщину планувалося забудувати, як єдиний житловий масив. Отакий підсумок вікових суперечок між двома селами за право мати більший клапоть землі.
Село Вигурівщина згадується в літописах під назвою Милославичі, а з переходом у власність Михайлівського монастиря в 1654 році – як Милославичі-Вигурівщина.
Тим часом село Троєщина на навколишні землі перебувають у власності Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври. Й кілька століть дві релігійні спільноти не могли поділити цю ділянку. Примирити двох претендентів на зайвий гектар в різні часи намагалися гетьмани Богдан Хмельницький й Іван Скоропадський, землі кілька разів переміряли. Хто був правий, вже не взнаємо. Та в 1958 році два села об’єднали в один населений пункт під назвою Троєщина. Й лише у 80-х роках колишні живописні села почали активно забудовувати багатоповерхівками, практично зрівнявши з землею приватну забудову колишніх сіл.