Криваве слово «окупація»
Відразу ж після того як Київ було окуповано нацистами, 19 вересня 1941 року почалося облаштування нового порядку. Були перейменовані вулиці, а саме місто стало жити за новим – берлінським часом. Однак, ці адміністративні зміни були лише першими ластівками.
Уже 24 вересня наче смолоскип спалахнув Хрещатик. Це вперше в історії Другої світової війни була застосована технологія радіокерованих підривів. Задля створення нестерпних умов для ворога не пошкодували і мирних киян. НКВСки підривали один за одним будинки на Хрещатику, місто на два довгі тижні потонуло у вогні, а 50 тисяч людей залишилися безхатченками.
Читайте також: Зіркові учні Першої київської гімназії
Місто ще не встигло оговтатися від вогню, як почала розігруватися інша кривава трагедія – Бабин Яр. Вже 27 вересня в урочищі пролунали перші постріли – нацисти вбивали душевнохворих, а починаючи з 29 вересня 1941 року запрацював справжній конвеєр смерті, який забрав життя 100 тисяч людей.
Із спогадів О. Лукаш: «Звільнилося багато квартир, де жили розстріляні в Бабиному Яру євреї. Але ні мама, ні інші, що залишилися без даху над головою, не хотіли там жити. Люди вважали блюзнірським займати житло, яке ще недавно належало загиблим».
У вересні 1941 року почав діяти Дарницький концтабір, у ньому загинуло 68 тисяч людей. А за рік, у 1942-му, почне працювати ще й Сирецький концтабір.
Читайте також: Роковини Бабиного Яру: смертельні цифри
В ці страшні дні для киян стала звичною картина, коли трупи лежали просто на вулиці і ніхто не наважувався їх поховати. Смертю каралися навіть незначні порушення, навіть занадто відвертий погляд міг стати приводом для розстрілу. В серцях киян оселився страх.
Із спогадів М. Ковтун (книга «Від Эвбаза до Шулявки»): «Восени 1941 німці зігнали до підсобного господарства біля стадіону «Спартак» сотню військовополонених для заготівлі дров. Їх охороняв високий худий німець із гвинтівкою. Було холодно, і я зважилася звернутися до німця-охоронця: «Пане, ви тут головний. Чи можна мені кору позбирати?» Німець кивнув і я почала сікачом збивати кору з полін. Неподалік полонені кололи і складали дрова в штабелі. Вони ледве ноги пересували, такі слабкі та голодні були. Наступного дня я поклала під ватник пару сухарів та кілька варених картопель. Привіталася з охоронцем і попрямувала у бік військовополонених. Покликала кількох із них тихо запитала: «Хто тут із вас головний?» Вони здивувалися і спитали: “Тобі чого, дівчинко?” Відповідаю: «Я вам трохи поїсти принесла, скину за тією великою колодою. Тільки гуртом до мене не кидайтесь, а то німець помітить…»
Читайте також: Київська долина смерті: історії тих, хто вижив
Дніпро не служить ворогу
Перелом у війні стався у 1943 році. Проте прощатися з Києвом нацисти досить довго не хотіли. По-перше: було видано таємний наказ згідно з яким варто було стерти з лиця землі свідчення злочинів проти людяності. В’язні Сирецького концтабору під примусом відправилися в урочище Бабин Яр, де викопували та палили трупи. А по-друге: в цей час у ставці Гітлера визрівав новий план – перетворити Дніпро на неприступний бар’єр.
І треба визнати, що ідея використати Дніпро була досить вдалою. Адже високий правий берег річки – чудова точка з якої можна проводити обстріли і тримати оборону. Так вдале географічне розташування тисячолітнього міста почало грати негативну роль в питанні його вивільнення від нацистів.
«Битва за Дніпро» саме таку назву має одна з найбільших воєнних операцій і світовій історії. Звільнення Києва стало лише складовою частиною цієї дійство вражаючої і кривавої воєнної кампанії. У ній приймало участь понад 4 млн. людей, які билися не на життя, а на смерть за 1400 км лінії фронту. За різними оцінками, майже половина з цих 4 млн. солдат на вічно залишилася на схилах Дніпра.
Поки червоноармійці готувалися до форсування Дніпра, в самому Києві люди страшно голодували, а німці старанно захищали харчі.
Із спогадів М. Сабірова (книга «Від Эвбаза до Шулявки»): «Наприкінці вересня 1943 року німці оголосили центральну частину міста та прилеглі райони забороненою зоною… Незважаючи на великий ризик, ми вирішили пробратися на її територію. В одному з приміщень знайшлися мішки із сухарями. Я прихопив цілу каністру соняшникової олії, але донести її до хати не вистачило сил… Довелося кинути свій вантаж просто посеред найближчого скверика… Я йшов попереду, зістрибнув з останнього уступу і опинився біля туалету. Раптом двері відчинилися і з’явився німецький офіцер. Я від страху заціпенів, а мої друзі на горі причаїлися. Становище врятував Володя, однокласник моєї старшої сестри. Він був фольксдойч і служив у німців. Того дня Володя допомагав патрулю охороняти заборонену зону. Він підійшов до офіцера і попросив мене відпустити».
Читайте також: Про роль Хрущова в історії Київського зоопарку і чому одного разу вижило лише 4 тварини із тисячі
Запеклі бої в холодній воді
Аби відвоювати столицю України бої проводилися на двох плацдармах: Букринському та Лютізькому. Першочергово вважалося, що головні бойові дії будуть розгортатися саме на Букринському плацдармі, який знаходився в 80 км від Києва. Однак тут на Червону армію чекала низка страшних поразок. Тоді було прийнято рішення перенести головний удар на Лютізький плацдарм. Ночами та туманними ранками в умовах цілковитої таємниці здійснювалася передислокація військ. І тільки потім почалася операція з визволення Києва.
Переправлятися через Дніпро було дуже важко: мало того, що вода холодна, так переправа супроводжувалася ще й шквальним вогнем противника.
Із спогадів Б. Адамовича: «Підійшли ми до берега Дніпра. А я на той час плавати не вмів, мене дружина вже після війни навчила. Але думаю, я ж пливти не буду: сяду в свій танк, нас завантажать на понтон та так і переправимся. А тут командир каже: «Ні, хлопці, ви на понтон не сідайте, ви за ним пливіть».
Читайте також: Кривава заграва: 80-та річниця загибелі Хрещатика
Воювати і спати на ходу
3 листопада 1943 року червоноармійці з боку Лютізького плацдарму нанесли перший нищівний удар на північ від Києва. На ранок 4 листопада зав’язалися криваві бої у Пущі-Водиці.
Із спогадів О. Соловйова: «Розвантажилися ми вночі, не доїжджаючи Дарниці, у сосновому лісі. Не знаю, день ми там були чи два. А потім нам наказали йти залізною дорогою до Києва. І дійшли ми до Дніпра. Залізничний міст було підірвано. По понтонному мосту ми зайшли першими до Києва. Слідуючи залізною дорогою, дісталися вокзалу, який був підірваний. Ми йшли якимись вулицями, назви не пам’ятаю, було видно, що все зруйновано. Далі ми дійшли до Житомирського шосе, де були бої. До цього моменту ми вже кілька діб не спали, тож я вперше дізнався, як це – спати на ходу».
Читайте також: Тріумфальний «Олімпійський»: Топ-10 фактів
Стріляти в рідний дім
5 листопада 1943 року у Київ ввірвалися перші розвідувальні гарнізони під командуванням гвардії старшини Никифора Шолуденко. Через кілька годин Шолуденко загинув в бою, відвойовуючи місто, в якому до війни жив та працював. Взагалі треба сказати, що серед визволителів Києва було чимало киян. Їм довелося важко боротися та з болем у серці дивитися на фактично зруйноване місто.
Із спогадів Б. Адамовича: «Зі мною служив артилерист Кузьма. Під час бою я йому кричу: «Бачиш будинок? З нього відстрілюються, не дають пройти!» Кузьма з піхотинцями викотив пушку на пагорб і бабахнув – зруйнував вогневу точку. Це був його рідний дім».
Особливо запеклими були бої біля останньої лінії оборони німців – в районі Святошина. У цих боях приймав участь танкість гвардії-сержант Броніслав Адамович. Уже опісля війни він буде жити у Святошинському районі міста Києва, саме там, де колись невідомий хлопчина поміг йому справитися з противником.
Із спогадів Б. Адамовича: «Погода була погана, сльота на вулиці. Я вдивлявся, але майже нічого не було видно. Відкриваю люк, дивлюсь. А там попереду барикади та димок – стріляють німці. І раптом чую: «Дядечко, дядечко». Обертаюся – пацан якийсь стоїть. І каже мені: «Дядечку, туди не можна там німці. Давайте я вас городами та садами проведу». І ось так він городами, повз 102 школу та приватні будиночки, привів нас у тил німецької барикади. Там я одну самохідку спалив, дві гармати розбив, потоптали ми цю барикаду. Німці бігли, наче таргани з міста».
Читайте також: Матч смертників в Києві: футбол на тлі війни
Відбірний мат, вогник у вікні і радість без меж
6 листопада 1943 року столицю України було звільнено від німецьких окупантів. Покидаючи місто, нацисти наказали всім жителям Києва відправлятися на примусові роботи у Німеччину. Кияни реагували по-різному. Переважна більшість виконувала наказ, але були й такі, що пам’ятали урок Бабиного Яру. Боючись, що всіх розстріляють, певна частина киян на свій страх залишилася у дома. Саме ці непокірні люди й виявилися першими, хто зустрічав червоноармійців, решта киян повернулася потому.
З родиною переховувалася і Єлизавета Агєєва. Дівчина жила на вулиці Бабин Яр, під час окупації переховувала єврея і добре знала, що виконувати німецькі накази небезпечно. Коли всіх змушували їхати в Німеччину на роботи, Єлизавета сховалася у себе вдома і декілька днів сиділа у холоді та темряві, щоб себе не видати.
Із спогадів Є. Агєєвої: «Я пам’ятаю цей день, 6 листопада, коли прийшли наші. Ми чули, що бомбили, стріляли, а потім стало тихо. І ось у тиші лунають кроки і добірний мат. Темно, 5 година ранку, нічого не видно, але ми чуємо, що це наші йдуть. Ми вискочили на дорогу зустрічати. Боже, скільки було радості!»
Читайте також: Місто-герой: якою ціною? Історія в цифрах
Валентин Бубнов згадує, як поверталися додому кияни: «Не пам’ятаю, скільки ми йшли до міста, пам’ятаю, що по обидва боки дороги нас супроводжували пожежі, і від цього ніби було тепліше (листопад був холодним). Безлюдні вулиці були вкриті товстим шаром опалого листя, падаючи від втоми, ми нарешті дісталися нашого двору. Вікна будинків зіяли темними отворами, і лише на п’ятому поверсі в квартирі №14 мерехтів слабкий вогник. Там жив доктор Ребров, який, ризикуючи життям, не пішов із дому за наказом окупантів. Не мудруючи, ми рушили на вогник, де нас тепло зустрів господар. Ребров поставив на примус величезний чайник, і до ранку ми сиділи навколо столу. Нашій радості не було меж».