Про це повідомляє Укрінформ.
“Я – стара вчителька історії з Києва, хочу передати вітання всім моїм друзям, моїм учням, які розкидані по всьому світу, але в першу чергу тим, хто захищає Україну різними способами: хто на фронті, хто в ТРО, хто навчає дітей, як-от вчителі мого рідного Кловського ліцею. Я пишаюсь тим, що мої учні воюють на фронтах, збирають кошти, допомагають за кордоном. Я пишаюсь ними. І вітаю їх, вітаю Україну. Слава Україні!” – сказала Світлана Василівна.
Спочатку вона навіть не уявляла собі, що зможе знову коли-небудь залишити рідний Київ, але після двох тижнів у бомбосховищі, куди літній людині важко було бігати по 5-6 разів, вирішила все ж вирушити в дорогу.
“Я Київ залишала в 1941-му, мені не було ще 6 років. Тоді я їхала до Росії, мене врятували від смерті, бо я була дуже хвора – кір і запалення легень. А зараз ця війна, яка приголомшила: перші дні я була в ступорі, у мене все змерзло всередині, я не могла ні говорити, ні діяти, все робила як робот, я не могла повірити, що я залишаю Київ. Але цього разу я їхала на Захід, сподіваючись, що дістанусь Берліна”, – згадує жінка.
У Німеччині живе її дочка – відома українська та німецька письменниця Катя Петровська.
Шлях був дуже складним довгим – більше 20 днів добиралася через Угорщину та Австрію. В автобусі, за словами Світлани Василівни, були переважно жінки з дітьми.
“Ми їхали 26 годин через палаючу Україну, це був жах”, – розповідає Петровська.
В Австрії вона скористалася можливістю і відвідала концтрабори, де провів частину свого життя її батько під час Другої світової війни.
Учителька з 63-річним стажем не могла собі навіть уявити, що буде рятуватися на Заході від росіян.
Петровська є педагогом у п’ятому поколінні, заслужений вчитель України, директор музею Кловського ліцею, заснувала Українське товариство імені Януша Корчака та очолює його з 1995 року, є ковалером Ордену усмішки (міжнародна нагорода, яка присуджується відомим людям, які приносять дітям радість).