Урочище, наче пекельна воронка, притягувало і продовжує притягувати до себе нові трагедії. Недаремно у XV—XVII ст. воно згадується в історичних документах також як урочище Бісова баба, Шалена баба.
Бабин Яр неодноразово намагалися стерти як з підручників історії, так і з мапи Києва.
У другій половині 40-х рокі трагедію Бабиного Яру навіть розслідувала спеціальна комісія з Москви. Тоді ж було ухвалено першу майбутню концепцію меморіального знаку у пам’ять про жертв нацизму – на початку 50-х радянська радянська влада стала дивитися на єврейське питання під іншим кутом.
У цей час виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин яр відходами виробництва Петрівських цегельних заводів, розташованих поблизу, на Сирецькій вулиці, 33.
За 10 років ці відходи досягнуть критичної маси і 13 березня 1961 року потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопить Куренівку та призведе до нових численних жертв.
― Сьогодні від Бабиного Яру, який бачили приречені на розстріл кияни, майже нічого не лишилося, ― констатує завідувач архівним відділом НІМЗ «Бабин Яр» Михайло Гутор.
Із паном Михайлом зустрічаємося на одному із вході до заповідника «Бабин Яр». Він з колегами якраз оглядав один із нещодавно встановлених кам’яних валунів із вмонтованими монокулярами з фотографіями німецького військового фотографа Йоганнеса Геле, зроблені ним восени 1941 року в окупованому Києві.
Таких каменів з моноклем зараз на території заповідника шість. Встановлення інсталяцій недержавними організаціями та ще й з російським хвостом на території Бабиного Яру викликало шквал дискусій серед науковців та ряд критичних матеріалів у пресі.
На території Бабиного Яру вже кілька років планується зведення Меморіалу: до 24 лютого 2022 року було два найімовірніші проєкти — це приватний проєкт, спонсорований російськими олігархами, Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» та Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр».
Михайло Гутор входить до робочої групи при Інституті історії України НАНУ, яка наполягає, що саме держава Україна, а не громадські чи приватні об’єднання мають ухвалювати концепцію меморіалізації Бабиного Яру.
Хоча колектив заповідника виступає проти ідей приватного проєкту Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», але за встановленими інсталяціями все одно доводиться доглядати.
― Це наче встановлює команда Хржановського, але в їхній концепції офіційно цих інсталяцій немає Вони просто прийшли і сказали: – Ми тут це хочемо поставити і встановили, але не зробили жодного оформлення навколо. Камені були встановлені без належних укріплень – вони просто можуть впасти, ― розповідає Михайло Гутор.
Для нього тема нацистських злочинів особливо болюча, адже його родина заплатила високу ціну за переховування євреїв. Вважає, що життя невипадково привело його на роботу до заповідника «Бабин Яр».
― Мої мама й бабуся – «Праведники світу». Бабуся посмертно, бо за переховування єврейських дітей німці її розстріляли. Це було на Тернопільщині. У радянські часи взагалі на цю тему неможна було говорити, бо могли виникнути проблеми. Незалежність України дозволила нам вільно вести дискусії на ці теми, ― ділиться родинною трагедією Михайло Гутор.
Каже, що з тих причин дуже болісно сприймає, коли всіх українців починають звинувачувати у співпраці з нацистами.
― Нерідко люди єврейського походження звинувачують українців в участі у розстрілах у Бабиному Яру. Хоча Віталй Нахманович анулював ці радянські кальки про причетність українців до розстрілів у Бабиному Яру. У німців відбувалося все чітко й за інструкціями. Розстрілами займалася спеціальна зондер-команда. Ніхто інший не мав права брати у цьому участь і навіть наближатися. Коли говорять про бандерівську говірку чи одягнутих у вишивані сорочки поліцаїв – це повний абсурд, ― порушує мій співрозмовник тему, яка досі є болючою для українців.
Як політолог за фахом, називає ряд фактів про міжнародний колабораціонізм – явище притаманне для всіх народів і всіх, без винятку, країн.
― Коли ми говоримо про колабраціонізм, то мається на увазі, що Україна як держава мала б співпрацювати з нацистами. Незалежної України тоді не було, а був Радянський Союз. Ми можемо говорити лише про якихось окремих людей, але не про державу чи народ в цілому. Ми так само можемо говорити про колаборацію росіян, болгар, угорців, поляк і навіть самих євреїв – кого завгодно, ― резюмує Михайло Гутор.
Повертаємося з ним до історичної дискусії щодо цифр – скільки ж насправді людей могли розстріляти нацисти у Бабиному Яру. Різні історики називають різні цифри. Хтось говорить про 70 тисяч розстріляних включно з українцями, ромами, радянськими військовополоненими. Хтось називає цифру 156 тисяч і навіть більше.
― На Нюрнберзькому процесі було озвучено про сто тисяч жертв розстрілів. За донесенням айнзацгрупи (Берлін) вказувалося, що лише 29-30 вересня 1941 року було розстріляно 33 тисячі 871 одна особа Тут, де ми з вами зараз ідемо, під нами глибина 15-20 метрів. З цегляного заводу трубами йшла пульпа, якою заливали яр. У 1943 році комісія збирала свідчення в’язнів Сирецького концтабору, які розповідали, що викопували трупи та спалювали їх. Вони начебто брали з єврейського кладовища решітки, каміння і робили печі. На повне спалювання тіла однієї людини потрібно до 200 кг дров чи якихось інших горючих речовин. Можливо, якусь частину тіл і можна було спалити, але не всі точно. Коли на Нюрнберзькому процесі у Пауля Блобеля (німецький офіцер СС, відповідальний за організацію масових страт в Бабиному Яру – ред.) запитували про цей момент, то він відповів, що його команда брала участь у самих розстрілах, а потім була створена команда «1005», яка спалювала тіла. Він розповів, що їх розкопали і залили горючою сумішшю. Пожежа тривала 14 днів. Потім, зі слів Блобеля, він прийшов і подивився, що все вигоріло до самого дна. Він говорив, що тіла не витягували з ровів, а спалювали таким чином, ― каже Михайло Гутор.
Йдемо з моїм співрозмовником центральними алеями Бабиного Яру. Зупиняємося біля Пам’ятника дітям, розстріляним у цьому урочищі. Запитую чи є якісь конкретні цифри про кількість маленьких киян, які не пережили вересень 1941-го і назавжди залишилися тут.
― Ілля Левітас, який колись очолював Всеукраїнську єврейську раду, дослідив, що понад 10 тисяч розстріляних – це діти. Якоїсь доказової архівної бази немає. Він опирався на списки двірників. Коли німецькі війська зайшли до Києва, вони вимагали саме від двірників складати списки, бо саме двірники чудово знали хто де живе. Потім ці списки єврейських родин передавали до Гестапо. Здебільшого у тодішньому Києві залишилися літні люди, жінки та діти. Чоловіки призивного віку всі були у лавах радянської армії. Списки двірників справді збереглися в архівах. На їх підставі Левітас і провів підрахунки. Він був порядною людиною і завжди користувався конкретними фактами, тому я довіряю цим цифрам ― розповідає мій співрозмовник.
Науковці сперечаються не лише щодо точної кількості розстріляних у Бабиному Яру, але й щодо місця найбільших розстрілів. Михайло Гутор прибічник версії, що на цьому страшному місці зараз височіє житловий хмарочос.
Очевидно, йдеться про 25-поверхівку з вбудовано-прибудованими офісними і торговими приміщеннями та підземним паркінгом по вулиці Олени Теліги, 25 біля станції метро “Дорогожичі”. Її почали зводити ще в 2008 році, але будівельні роботи час від часу переривалися – були періодичні мітинги, а за даними преси, в котловані знаходили останки та речі людей.
Працівники заповідника «Бабин Яр» не володіють інформацією чи знають самі мешканці новобудови, що під будинком на глибині 20-30 метрів знаходиться місце страждань величезної кількості людей.
Історики стверджують, що основна частина розстрілів в яру відбувалася на території нинішнього парку, але було у яру і відгалуження, що перетинає нинішню вулицю Теліги.
– Будинок на цьому місці мали збудувати ще за радянських часів, але тоді будівництво було зупинено, бо коли копнули, то виявили поховання. Бабин Яр змінював контури після війни. Це його ріг. Якраз у цьому рогові і розстрілювали. Людські рештки так і залишилися під цим будинком на великій глибині. На порозі будинку стояв хрест і там є поховання. Хрест спиляли, коли запустили будинок в експлуатацію. Там, де встановлено Мінору, розстрілів не було, хоча деякі дослідники продовжують на цьому наполягати, ― розповідає Михайло Гутор.
Каже, що чимало людських рештків можуть бути самим проспектом Олени Теліги, але навряд чи хтось колись довідається всю правду, адже Бабин Яр та інші урочища поблизу за останні 80-т років дуже змінили свій вигляд. Сьогодні мало що нагадує про рельєф осені 1941-го.
― Все це називалося дорогожицькі яри. Конкретно Бабин Яр – це яр від головного пам’ятника і умовно до метро Дорогожичі. Там, де стоїть Мінора – це Реп’яхів яр, а за ним Кирилівський яр і храм з однойменною назвою. Бабин Яр, що був тоді, просто зник. Його немає, ― веде свою оповідь мій співрозмовник.
Михайло Гутор розповідає, що насправді поховання у Бабиному Яру були раніше. Стосуються вони не лише стародавніх єврейського та православного кладовищ поблизу цього урочища.
― У часи голодної зими 32-33-го до Бабиного Яру звозили тіла пухлих людей, яких знаходили на київських вулицях. Люди з сіл намагалися дістатися до Києва з надією роздобути тут хоч якісь харчі. Очевидно, міській владі було затратно копати могили, а так невідома людина – привезли, кинули у рів, засипали і на тому все, ― розповідає він ще одну страшну сторінку з історії Києва.
За цими розмовами ми з паном Михайлом майже дійшли до адмінбудинку Державного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», в якому він працює. Ще у 2010 році Указом Президента України заповіднику було надано статус Національного. Проте адміністрація заповіднику і досі не має своєї адмінспоруди та орендує частину приміщення у КП «Київзеленбуд» Шевченківського району.
Роль і значення заповідника змінилися з моменту, коли нова українська влада у 2019 році на державному рівні відкинула концепцію, запропоновану Інститутом історії НАН України, підтриману більшістю колектива заповідника.
Натомість президент України Володимир Зеленський та міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко стали публічно підтримувати так званий проєкт Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», де художнім керівником є скандальний російський кінорежисер Ілля Хржановський, а знаковими донорами російськи олігархи єврейського походження з близького оточення Путіна.
― На мою думку, у Бабиному Яру взагалі не треба нічого будувати. Навіть той Музей, над яким ми почали працювати у 2016 році, не є новобудовою. Це реконструкція старого приміщення колишньої контори єврейського Лук’янівського кладовища кінця 19-го століття, в якому має бути Музей. Наші опоненти торік у Бабиному Яру збудували Синагогу. Вона вважається МАП (мала архітектурна форма). По-перше, згідно наявних у нас карт і плану розвитку заповідника – це територія колишнього Лук’янівського єврейського та Кирилівського православного кладовищ. Це охоронна зона. В охоронній зоні і тим більше, на території навіть колишніх кладовищ, будувати неможна. Ми про ці порушення неодноразово говорили міністру культури Олександру Ткаченку, але він не звертає на них уваги», – резюмує Михайло Гутор.
Він не береться говорити, коли відкриється Музей, концепцію якого підтримує заповідник і чи взагалі відкриється.
― Ми планували ввести наш Музей в експлуатацію, але виникало ряд питань щодо введення його в експлуатацію та виділення землі, фінансування. У 2020 році розпочався карантин і ніякі роботи не велися. Проект Музею держава передала в експлуатацію центру Голокосту. Якщо заповідник не має Музею, то навіщо тоді заповідник?, ― риторично запитує Михайло Гутор.
У Бабиному Яру ще до війни можна було почути святкові салюти, побачити лижників сніжної днини чи мам з колясками та граючих у футбол дітей. З одного боку наче торжество життя над смертю, а з іншого наче ненавмисне виривання сторінок страшних злочинів із суспільної пам’яті, а на них нашаровуються нові злочини, зроблені вже іншими нацистами у Бучі Ізюмі, Ірпені, Маріуполі.
― Багато людей, на жаль, абстрагуються від таких трагедій. Вони ставлять себе осторонь, мовляв, це не зі мною відбулося. Так психіка захищається. Дуже мало людей, здатних проживати емпатично події 80-річної давності. Хоча самим проектом розвитку Києва заплановано, що це місце є саме зоною відпочинку. Так більшість киян і сприймають це місце. Саме в концепції меморіалізації Бабиного Яру Інститут історії НАН України розглядає причини геноциду і не тільки єврейського народу, ― знову повертається Михайло Гутор до дискусії між двома проєктами майбутнього розвитку музейного простору Бабиного Яру.
Очевидно, до цієї дискусії українські історики повернуться вже після війни, коли Україна прожене чергового окупанта зі своєї землі.