Родини переховувались та втікали від окупантів, втратили хати
Велика Димерка на Київщині майже місяць перебувала в окупації. Російські війська зайшли сюди 9 березня. Частина людей встигла евакуюватися поки вороги не встановили на виїзді з селища блок-пости. Були люди, які згодом виїхали гуманітарним коридором, який організували окупанти. Решта – залишалися в населеному пункті до деокупації.
Усіх об’єднує страх за життя дітей та власне, досвід перебування в підвалах та льохах під звуки вибухів, холод, відсутність світла та необхідного для життя. Близько сотні жителів втратили житло, яке було зруйновано обстрілами, чимало хат були частково пошкоджені – в них були розбиті вікна та поламані двері.
У приміщенні Великодимерського ліцею в перші дні війни плели маскувальні сітки та збирали гуманітарну допомогу для військових. Коли росіяни зайшли в село, в школі залишалися речі, пакунки з національною символікою, призначені для ЗСУ. Директор ліцею Тетяна Філіпова увесь час залишалася в смт. Каже, боялася і за своє життя, і за школу – щоб росіяни не зруйнували. Та додає: на щастя, ніхто з місцевих не здав, де проживає директорка ліцею, стіни школи також вціліли – тому обійшлося.
Після деокупації усі педагоги повернулися в селище та прийшли на роботу. Навчальний заклад окрім близько 1500 учнів ліцею прийняв у другу зміну півтисячі старшокласників з сусідньої Богданівки, де школа зруйнована вщент, є діти-переселенці з півдня та сходу країни. 50 учнів перебувають закордоном – тому навчаються дистанційно.
Біль дітей намагаються почути
Вчителі Великодимерського ліцею пережили жахи окупації самі, тому їм простіше зрозуміти дійсність, яку досвідчували діти. У навчальному закладі восени 2022 року почав роботу волонтерський проект, що діє за підтримки міжнародної організації Save the Children. Група педагогів пройшла навчання та отримала сертифікацію по роботі з дітьми та їхніми батьками в умовах війни.
Це 4 програми: Heart – зцілення за допомогою мистецтва, «Життєві навички та стресостійкість молоді», де вчать дітей розуміти власні емоції та розповідають, як з ними справлятися, «Позитивне батьківство» – програма, націлена на дорослих, аби ті змогли зрозуміти поведінку дітей та були більш здатними створити сприятливу атмосферу вдома та PSS – програма психосоціальної підтримки родин з особливими потребами (які опинилися в складних умовах життя).
У комунікації педагогів-методистів Великодимерського ліцею з міжнародною організацією Save the Children допомагає українська громадська організація «Твій шлях», яка з 2014 року до повномасштабного вторгнення працювала з дітьми з інтернатів та сиротинців на прифронтових територіях Донбасу.
Нині усі зустрічі з дітьми та батьками проводять сертифіковані проектом вчителі-методисти Великодимерського ліцею:
«До, під час і після окупації – це зовсім різні діти. Бо 21-му столітті ніхто не думав, що може статися таке. Але діти готові більше, ніж деякі дорослі. Вони розуміють, що це, як це. Коли звільнили населений пункт від окупації, всі раділи, але жах є досі. Коли говориться про війну і окупацію, у кожного – і дорослого і дитини, це сльози, біль. Якщо ми починали (заняття з психологічної підтримки) з 30-50 родин, то зараз ідуть більше, і отримуємо позитивні відгуки. Бо треба вміти зрозуміти біль людей, які пережили окупацію. Я бачу зміни і по колективу, і по дітям», – каже директор ліцею Тетяна Філіпова.
Зцілення через творчість
У приміщенні навчального закладу є окремий центр, куди запрошують дітей. Це приміщення, оздоблене в яскравих фарбах зі зручними пуфиками, засобами для творчості, а також де присутні методисти, відкриті до спілкування з дітьми та батьками. У визначені дні та години впродовж тижня там проходять безкоштовні заняття: малювання, живопис, музика, танець, акторська майстерність, розповідь історій.
«Наприклад, маємо таку колоду карт «Баранчик в пляшці». Там є картинки, на яких зображений баранчик. І дитина дивиться, вибирає картинку, яка їй подобається, і потім ми питаємо: як почуває себе баранчик, що б він хотів, чого б хотіла пляшка, і ця дитина розповідає свою історію», – каже методист-фасилітатор Світлана Болбат.
Вчитель каже, в особистій розмові дитині важче розкритися, натомість гра – це не лише нагода отримати інформацію про учня, але й визволити почуття болю, страху, радості, розчарування:
«У нас була дівчинка з переселенців – вона розповідала-розповідала, а тоді сама каже: «Це ж я про себе розповідаю». Менші – погрались і забули… Діти в грі все гарно розповідають. Так дитина боїться, закривається, і буває що не хоче спілкуватися, а тут просто гра – вона бере картинку і розповідає про картинку, і про себе в цій картинці. Так виявляємо проблеми у сім’ї, з друзями, і тоді намагаємося це скорегувати».
Малювати та грати пропонують і батькам школярів. Дорослі не одразу розуміють, що то діагностика, а потім дивуються результатам.
«Батьки не розуміють, що так може бути. І ми це обговорюємо, чому так відбулося», – розповідає Світлана Болбат.
Вправи допомагають батькам зрозуміти методику, за якою працюють з їхніми дітьми, побудувати місточок в комунікації з малечею.
Зрозуміти дитину важко, але можливо
Ні педагог, ні методист, навіть з сертифікацією для проведення психологічних вправ не має права втручатися в життя родини. Однак, у чому можна допомогти ззовні – то це показати батькам, чим живуть їхні діти, які їхні виклики та проблеми в наявних важких життєвих обставинах.
«Ідея позитивного батьківства – навчити батьків розуміти своїх дітей. Наприклад, що вони стають підлітками, мають переживання, пов’язані з війною, дійсністю. Часом батьки кажуть, що мають запитання «як бути?». Бо дитина така-сяка, не можливо з нею нічого зробити. Ми можемо тільки пояснити, що це підлітковий вік, і що це означає. Не всі батьки читають фахову літературу. Рекомендації про виховання може якісь і бачили, але не так, щоб на цьому розумітись. Водночас, допомагаємо дітям зрозуміти своїх батьків», – каже методист- фасилітатор Тетяна Гарбуза.
Підтримка тих, кому найважче
У навчальному закладі є учні, перед якими життя поставило важчі виклики. Це діти з особливими фізичними потребами, діти, які втратили домівки і пережили більше потрясіння через зовнішні обставини, діти з числа переселенців. Відповідно до програми PSS (психосоціальна підтримка) допомагають таким школярам краще почувати себе в колективі – аби їх приймали дружньо однолітки, а вони почували себе добре з іншими.
Педагоги кажуть, що у важких реаліях війни діти стали більш відкритими на потреби тих, хто поруч, тому долати бар’єри – як фізичні, так і соціальні не дуже важко.
«Діти переселенців втратили своє житло, приїхали у невідомому напрямку і потрапили в новий колектив. І їм дуже важко. Ми це пережили. В основному наші діти їх підтримують, бо розуміють, що ці дітки все втратили. І ми їх вчимо – що ми самі потребуємо допомоги, а ці діти – ще більшої допомоги. Тому намагаємося підтримати. Така дитина може в нас спокійно розповісти що її турбує, запитати», – говорить Тетяна Гарбуза.
Відновлення стосунків з собою і світом через відпочинок
Найперше, про що дбають педагоги- фасилітатори – це щоб дитина приходячи до них почувала себе вільно. Бо заняття, ігри, психологічні вправи, спілкування з іншими дітьми – це не робота, не уроки, а дозвілля. Проведений спільний час не повинен втомлювати, лише додавати життю яскравих фарб.
«Ми даємо їм право вибору, чим займатися – бо це час для відпочинку. Хочуть малювати – починаємо разом малювати, хочуть послухати музику сидячи на пуфику – будь ласка. Немає обмеження, що тільки так зараз. І вони вчаться радісно проводити час. Задіюють усі ігри, які є в центрі», – каже Тетяна Гарбуза.
Єдина заборона – користування смартфоном. Аби віртуальна гра не відволікала від реального перебування.
«Кажемо дітям, що якщо прийшли в центр – час гратися, відволікатись, спілкуватись між собою. Раз ми прийшли саме в цей центр – то тут ми спілкуємось наживо, а не з телефоном».
Спільне перебування – це також нагода для розвитку. Коли дитина отримує нові навички, вона має досвід, про який може поділитися з іншими – однолітками, родичами.
«Наприклад, ми маємо заняття з ораторського мистецтва. От вони щось там поробили-поробили, а потім представляють свою роботу, розказують. Я їм кажу: «Уявіть, що ви артисти, публічні люди, вам треба розказати про себе». Спочатку діти соромились, але деякі виходили, включали такого-собі актора, і один від одного так вчаться», – розповідає Світлана Болбат.
Нагадаємо, «ВК» розповідав, що Великодимерський ліцей збирає кошти на ремонт пошкодженого росіянами даху. А батько двох школярів втратив дім через обстріли та був вимушений втікати від ворогів, які прийшли в село в березні 2022 року.