Олексій згадує, як отримав посттравматичний стресовий розлад, ставши свідком та учасником кривавих подій на Майдані Незалежності у Києві:
«Я постійно там перебував (на Майдані – прим.), і тоді здавалося, що не може бути нічого страшнішого! Було дуже страшно: маленька площа, з усіх боків нас оточували, у нас коктейлі Молотова – у них автомати. І щоразу гуркіт, все горіло, а відступати нікуди: ми знали, що нас пересадять, повбивають – програвати не можна. Коли Майдан переміг, перші дні – щастя, неймовірна радість, такий кайф! А потім – бум, і все, ти потух!», – згадує пережите Скиртач в розмові з білоруським антилукашенківським виданням Зеркало.
Після пережитого у центрі Києва чоловік відновлювався та пішов вчитися на воєнного психолога. І тоді його направили на фронт в Донецьку область.
«Мене як психолога комбат відправляв на похорон. Приїжджаєш, треба щось пояснювати батькам. Вони не раз мене запитували: «Де ви були, коли він там стояв? А чому він загинув?» І в тебе з’являється вина того, хто вижив. Це також складова частина ПТСР. Стає соромно, що ти живий, а чийогось сина, доброї людини, вже немає», – згадує досвід 2014 року військовий психолог.
У зоні бойових дій, де усі почуття загострені, бійці нерідко стають залежними від адреналіну, і коли не можуть його віднайти у цивільному житті після повернення додому, починають хворіти. Через моральні травми про почуття не можуть розказати родичам, мають відразу від спілкування з цивільними друзями, – розповідає Скиртач:
«Коли ти на війні, все сконцентровано на одній меті – вижити. День минув, ти живий – фух, добре! Ще день – фух, добре! Живий, живий, живий! Ти все віддав там, бачив трупи, кров, приходиш, а тут тиша і люди в кафешках. І починається: «А мої пацани ж у бліндажах з мишами». І стає соромно, що ти у своєму ліжку, а вони там. Потім тебе розриває, хочеться знову туди: не вистачає допінгу, потрібен заряд».
В жорстоких умовах навіть знаючи, що ворог має єдину ціль – знищити та чинити насильство, військові залишаються людьми. Тому робота психолога – почути його біль:
«Зараз під Бахмутом хлопці божеволіють від того, скількох вони вбили. Особливо віруючі: «Ой, скільки я душ занапастив! Хоч він і кацап, але все ж таки людина». І люди закриваються. Хлопців із психічними проблемами одразу видно: сумні, нещасні очі. Він навіть якщо захоче посміхнутися, не зможе. Ось мене влітку викликали до шпиталю у Бахмуті: завуч школи, 27 років. Я з ним працював кілька днів, а він усе: «Я ж вбивав. У нього діти».
Служба на фронті для психолога це також робота зі зброєю. Бо потрібно оборонятися та захищати свою землю. Відтак, Олексій і спілкується та підтримує побратимів, і стріляє.
«Мене питали, скількох я вбив. Я завжди казав: «не знаю». Бувало, на початку, коли охороняв артилерію, хотілося з гаубиці бабахнути, смикнути за шнурок – хотілося вбити якнайбільше. Зараз мені хотілося б, щоб я не вбив нікого. Які вони не створіння, вони теж люди. Не наша вина, що їм заср*** мізки, що вони нещасно живуть. Але ще ось яка проблема: росіяни на забій посилають нечисть всяку, а в нас це хлопці з добрим генофондом. Вони утилізують непотрібних суспільству, а ми втрачаємо найкращих», – ділиться Скиртач.
Нагадаємо, лікар-психотерапевт, дитячий психіатр центру «Коло сім’ї», директор Інституту психічного здоров’я УКУ та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олег Романчук розповів, як цивільним впоратися з моральними травмами війни.