У будівлі сучасного Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України по вулиці Грушевського, 30/1 відбувалися судові засідання. Кримінальну справу 17−28 січня 1946 року розглядав військовий трибунал Київського військового округу.
До суду віддали 15 осіб, які здійснювали воєнні злочини під час окупації України протягом 1941−1944 років: двох генерал-лейтенантів, одного генерал-майора, одного оберштурмбаннфюрера (підполковника), а також військовослужбовців нижчих звань.
«Підполковник Труккенброд вчора ще доводив, що він був «винятково» комендантом: масові розстріли не його справа – їх просто не було при ньому, – писала «Радянська Україна». – Сьогодні, викритий і пізнаний свідками, колишній комендант Первомайська і Коростеня блідне, бурмоче щось незрозуміле у відповідь на свідчення, що саме він організовував і масові розстріли, і каральну експедицію в Андріївку Первомайського району, де було розстріляно і повішено більше 130 осіб».
Інші підсудні також визнали свою участь в облавах, каральних експедиціях, розстрілах в єврейських гетто, спалюванні людей живцем та інших злочинах.
Промова прокурора, який зажадав смертної кари для всіх підсудних, передавалася по радіо. Однак не транслювалися промови адвокатів, які наполягали, що підзахисні лише виконували накази.
28 січня суд оголосив вирок: 12 обвинувачених були засуджені до смертної кари. Ще трьох, нижче за званням, засудили до каторжних робіт в таборах на термін 15 і 20 років. Шибеницю встановили на площі ближче до нинішньої вулиці Костьольної. Зібралося близько 200 тисяч глядачів. Ешафот оточувала кінна міліція. Вдень на площу в’їхали з боку Хрещатика чотири вантажівки. У кожному на соломі лежали по три засуджених в наручниках. Їх підняли, на шию накинули петлю. Радянський полковник зачитав вирок. За командою вантажівки поїхали. Нацисти захиталися в повітрі.
Розповідають, що мотузка на шиї підполковника Труккенброда обірвалася. З давніх часів за неписаними правилами такому засудженому дарували життя. Однак глядачі цього не зрозуміли б. Тому знайшли нову мотузку і засудженого знову повісили.
Кримінальний кодекс того часу передбачав як вищу міру тільки розстріл. Однак окрім Кримінального кодексу юридичну силу мали укази Президії Верховної Ради СРСР. Один з них від 19 квітня 1943 року, встановлював, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські лиходії, викриті у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення і полонених червоноармійців караються стратою через повішення».
Указ передбачав, що виконання вироків слід «виконувати публічно, при народі, а тіла повішених залишати на шибениці протягом декількох днів, щоб всі знали, як караються і яка відплата спіткає кожного, хто чинить насильство і розправу над цивільним населенням».
Трьох засуджених, які були відправлені в табори, згодом амністували – на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1955 «Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни».