Василь Симиренко: 10 млн на українське слово
Василь Симиренко народився у родині, котрій частково належала фірма «Брати Яхненки – Симиренко». Але доходи, якими Василь Федорович так щедро розпоряджався за життя та після смерті, не «впали з неба». Фірма збанкрутіла у 1873 році і Василю Симиренко довелося нагладжувати власну справу, паралельно роздуваючи борги.
Маючи схильність до наук та справжній талант винахідника, Симиренко сконструював декілька принципово нових цукрових машин, а в 1876 році зареєстрував патент на випаровуваний апарат. Який не тільки дозволяв вдвічі скоротити витрати палива, але й базувався на нових способах випаровування цукру.
Активна бізнесова та винахідницька роботи не завадили Василю Симиренко тримати руку ще й на пульсі культурного життя та просвітницької роботи. Ледве отримавши перші доходи, Василь Федорович дав слово віддавати десяту частину щорічних доходів на підтримку українського слова та науки.
Читайте також: Водохреще Господнє: традиції та звичаї свята
За його сприяння друкувалися такі газети як «Літературно-науковий вісник», «Громадська думка» та «Рада», на користь останньої Симиренко перераховував щороку близько 12 тисяч карбованців. Часопис «Київська старина» отримав за всі роки підтримки від Симиренко близько 35 тисяч. На кошти мецената в Україні, Росії та Чехії неодноразово видавався «Кобзар» Тараса Шевченко. Підтримка Симиренко давала змогу працювати цілій низці українських геніїв: М. Коцюбинському, Б. Грінченко, П. Чубинському, О. Кістяківському та іншим.
Коли у 1912 році «Науковому товариству ім. Шевченко», котре очолював Михайло Грушевський, знадобився будинок під друкарню та бібліотеку, то Василь Симиренко без вагань виділив 100 тис. рублів.
За життя меценат зробив чимало добрих справ, а після смерті вразив всіх своїм заповітом. Всі статки, близько 10 млн., передавалися дружині, але після її смерті всі гроші мали піти на підтримку української науки та слова.
Читайте також: Зіркові учні Першої київської гімназії
Михайло Дегтерьов: 4,5 млн. для обездолених
Михайло Дегтерьов народився в доволі заможній родині купця, але скора смерть батька змусила хлопця рано почати працювати та опікуватися сімейною справою. З завданням юнак справився блискуче і зміг стати одним з найвпливовіших людей Києва.
За життя про Дегтерьова ходила недобра слава, його називали безсовісним дільцем та скнарою. Одначе гроші, котрі Михайло Парфентійович збирав копійочка до копійочки, зрештою направлялися на добрі справи.
Дебютом Дегтерьова-благодійника стало придбання двоповерхового дому у Києві по вулиці Покровській. Маєток передали для влаштування сирітського притулку на 40 чоловік. На банківський рахунок закладу Михайло Парфентійович поклав 100 тис. рублів. Відсотки з цього капіталу мали йти на фінансування роботи закладу.
Згодом у Києві з’явився чотирьох поверховий маєток для вдів з дітьми. Фінансувався цей заклад за тією ж схемою, що і сирітський притулок.
Читайте також: Невловима Троїцька церква: міграція київської святині
Численні благодійні проєкти, котрі фінансував Дегтерьов, вартували тисячі і тисячі рублів: 50 тис. на церкву при Олександрівській лікарні, 40 тис. на лікарню для робочих, 30 тис. на стипендії для студентів університету і т.д.
Але дійсно величний подарунок киянам Михайло Дегтерьов зробив вже після смерті. Його заповіт нагадував добре обдуманий план щодо підтримки всіх незахищених соціальних верств: сиріт, хворих, пристарілих.
«Бажаю і прошу, щоб після моєї смерті було влаштовано богадільню та дитячий притулок для дітей старшого віку від 6 до 13 років. Богадільня має призначення піклуватися про 500 людей похилого віку та калік обох статей, православного віросповідання, які не мають ні власних коштів, ні родичів, котрі можуть надавати їм допомогу. Бажаю влаштувати притулок на 60 дітей обох статей, круглих сиріт, напівсиріт і таких, батьки яких не мають коштів для виховання та навчання… Понад зазначеного бажаю, щоб був влаштований притулок для 100 дітей віком до 6 років як безпритульних немовлят, так і взагалі бідних».
Спосіб реалізації своїх посмертних бажань Дегтерьов подумав наперед. На користь міста він віддав численну нерухомість: прибуткові дома та готелі, котрі приносили стабільний та немалий дохід. До того ж були передані ще й цінні патери. Вартість усіх активів оцінювалася у 4,5 млн. рублів. Доходи від їх використання і мали стати джерелом фінансування благодійних закладів.
Читайте також: Видатні євреї Києва, які прославилися на весь світ
Лазар Бродський: підтримка бізнесу – підтримка медицини
Родина цукрових магнатів Бродських була однією з найбагатших у Києві. Статки накладали певні моральні зобов’язання, в тому числі і в питаннях меценатства. За життя Лазар Бродський витратив приблизно 1 млн. рублів на численні благодійні справи.
З його легкої руки в столиці з’явилося ремісниче єврейську училище світового рівня. 150 тисяч рублів дав меценат на будівництво Політехнічного інституту. Повністю профінансував зведення величної Хоральної синагоги.
Розуміючи, що після смерті він вже не зможе ніяк допомогти людям, Лазар Бродський вдався до свого роду авантюри. Справа в тому, що керманичі Києва воліли збудувати великий критий ринок, однак грошей у бюджеті не вистачало. Тоді вже важко хворий Бродський і склав свою духівницю.
У ній він виділяв 500 тис. рублів на будівництво Бессарабського ринку. Але з умовою, що 4,5% доходів від роботи ринку будуть щороку направлятися на підтримку медичних закладів, котрі свого часу відкрив Лазар Бродський.
Керманичі Києва такому заповіту Бродського не зраділи і довго вагалися. Їх побоювання полягали в тому, що ринок може і не приносити доходи, а гроші все ж доведеться медичним закладам перераховувати. Колізію владнали юристи Бродського, вони розробили доволі складний фінансовий механізм, який зрештою всіх влаштував. Через шість років після смерті Лазаря Бродського у центрі міста з’явився Бессарабський ринок.
Читайте також: Хобі сім’ї Терещенків, яке стало культурною спадщиною киян
Богдан Ханенко: мистецтво належить народу
Цікавитися мистецтвом Богдан Ханенко почав ще у роки юнацтва, однак дійсно великого розмаху його жага до колекціонування набула вже після одруження. Обраницею долі Богдана Ханенко стала спадкоємиця відомої київської династії Терещенків – Варвара Миколаївна.
Подружжя спільно багато подорожувало, скуповуючи шедеври образотворчого мистецтва. В Україні ж Ханенки активно підтримували художників, цікавилися археологічними знахідками та народними ремеслами.
Ще за життя Богдан Ханенко передав частину своєї приватної колекції до новоствореного «Київського художньо-промислового та наукового музею ім. імператора Миколи Олександровича». Заклад успішно працює і сьогодні, але, ясна річ, під іншою назвою – Національний художній музей України.
Відчувши, що життя добігає кінця, Богдан Ханенко написав заповіт, у якому власну частину колекції просив передати місту. До того ж просив дружину також віддати і її половину зібрання та відкрити музей світового мистецтва. Фінансуватися заклад мав на кошти, отримані від прибуткового будинку Богдана Ханенко.
Реалізація останньої волі чоловіка затребувала від Варвари Ханенко значних зусиль. Справа в тому, що життя Богдана Івановича обірвалося у 1917 році. Тому вже в часи революції та встановлення більшовицької влади Варвара Ханенко втрати майже все своє майно і доживала в одній кімнаті з колишньою покоївкою.
Одначе музей для киян Варвара Миколаївна таки відкрила у 1919 році, нині він носить ім’я благодійників і називається Національний музей мистецтва імені Богдана та Варвари Ханенко.