Андрій спочатку 2 місяці перебував в колонії в Оленівці, а згодом 10 місяців – у Донецькому СІЗО, яке утримували сепаратисти Донбасу. Разом з ним у камері перебували бійці «Азову» та «Айдару».
Окупанти здійснювали одночасно фізичний і психологічний тиск на українських воїнів. Про це розповів Андрій в інтерв’ю фанклубу Ultras Dynamo Kyiv.
Читайте також: Тримали в тісній камері 25 осіб та вимагали співати гімн росії: оборонець «Азовсталі» Андрій Андрощук про рік в полоні ворога
Завбачливість і розуміння тактики ворога аби уникнути більших тортур
Під час переведення полонених до Донецького СІЗО, їх спочатку доставляли в приміщення, де колись була обласна прокуратура. Там відбувався допит кожного. Андрія, окрім іншого – запитували, чи брав він участь у Революції гідності.
«Мене питали в прокуратурі, чи приймав я участь в Майдані і таке інше. Але я розумів, що про мене інформація була злита ще в 2014 році. На їхніх сайтах вона була, і я розумів, що зараз відморожуватись від цього буде мені не на користь, тому що вони її потім все рівно знайдуть, і ти ще більше можеш за це отримати. Звісно, їм не сподобалось, що я брав участь у Майдані і потім вони мені це «пояснили» фізичним способом».
Відраза до російської пропаганди
Після поселення в СІЗО полоненим почали давати книжки з пропутінською пропагандою.
«В Донецькому СІЗО ти відчуваєш, що ці люди тебе ненавидять. «9 років їх бомблять» і все інше… спочатку нам дали брошурку про путіна – що ось ми братні народи. Що ось, росія нас захищала, що вона взяла нас під своє крило в радянському союзі, оці всі наративи. Що от зараз нами керує захід, і ви ж розумієте, ви просто будете використані. Що ми неправильно себе ведемо, росія хоче нам допомогти, а ми не хочемо приймати цю допомогу».
Полонені це читали, але реакція була такою:
«У мене більшість в камері були азовці і все зрозуміло, що ця вся пропаганда на нас вона не подіє. З нами ще знаходились хлопці з «Айдару», дуже гарні хлопці також. І на нас ця пропаганда – що вони нам розповідали, ми бачили на свої очі інше, і переконати нас в цьому, що трава червона, в них не вийде. Ми бачили, що вона зелена, і все»
Графік життя за сонцем
У полонених забрали всі речі, в тому числі вони не мали календаря і годинника. Від почуття ізоляції воїнів захищала можливість орієнтуватися за циклом доби. Андрій розповідає, що вони не лише не мали контакту з близькими та світом поза камерою, але й не отримували жодної інформації, потрібної для життя і моральної безпеки людини.
«По сонцю орієнтувалися яка година і приблизно знали, коли нам дають сніданок. Так само обід, вечеря, і потім відбій»
Зігрівали один одного в холоди
Взимку в камерах, де тримали полонених, було холодно, як надворі. Однак одягу теплого в СІЗО не давали. Андрій каже, що усю осінь та зиму, і до наступного весняного потепління перебували в тому одязі, в якому потрапили в полон.
«Взимку зрідка підкидували якісь речі з зеків, яких звільняли. І таким чином ми грілися. Опалення якесь було, але воно мінімальне. При цьому в тебе грати, постійно заходило свіже повітря. Вони там нібито засклили його але клейонку яку повісили, яку кішки подрали. І все рівно повітря холодне потрапляло. Ми самі утепляли, футболками завішували, чим могли, щоб якось утеплити себе. Взимку було так, що дихаєш, в тебе пар з рота іде – значить мінус в камері».
Камера в СІЗО, де тримали полонених, була розрахована на 10 осіб, а в ній перебували 25 осіб.
«Враховуючи, що більше людей, якось грілися таким чином. Спали по двоє, по троє на ліжках – звичайних, 50-40 сантиметрів завширшки. Просто один до одного лягали, обіймали, і грілися таким чином».
Андрій каже, що завдячує в порятунку і власному організму, який зберіг здатність жити у важких умовах. Та згадує, як в якості покарань за людське спілкування в камері або шум конвоіри змушували взимку по кілька годин лежати на холодній підлозі, або присідати по багато разів – в умовах виснаження через обмежене харчування фізичні навантаження давалися вкрай важко:
«Я здивований, що коли вийшов з полону, обстеження проходив, і здивований, що просто нічого собі не відморозив. Мені здається, що через те, що організм знаходиться в стресовій ситуації, він сам себе захищає. Я в шоці, як наш організм влаштований, що так все добре вийшло»
Навіть у важких умовах не припиняли мріяти
Аби повертатися в реальний світ, полонені спілкувалися про те, що дає наснагу.
«У нас було таке, що з хлопцями ми спілкувалися стосовно мрій, думок на майбутнє, дуже важко назвати якісь теми, які ми не обговорювали. »
А позитивні емоції збуджували уявою – через сценарії фільмів, які переповідали, наче казку.
«У нас були хлопці, які дивились якісь серіали колись, фільми, і от вони просто перерозповідали це нам. В камері могло сидіти лише 8 людей – стіл і збоку від столу знаходились лавочки, там могли сідати по 4 людини. Решта всі стоять, і просто слухають. І можуть закрити очі, уявляти це все, і гаяли так час».
Часом просто влаштовували між собою інтерактивні ігри:
«Видумували, і грали в «хто я», і в «мафію», викручувались як тільки могли, намагалися навіть «показуху» грати, але доволі складно – бо постійно ходять конвоіри, постійно дивляться, що ви там робите. Щоб потім не робили зауваження, якось не наказували».
В очікуванні обміну налаштовувались на найгірше, аби не розчаровуватись
Перед обміном полонених розбудили посеред ночі і наказали збирати речі. Що саме відбувається та з якою метою, не повідомляли. Відтак, вони до останнього не знали, що їдуть додому. Це було в у перші дні травня 2023 року.
«Підняли, якийсь кіпіш. Починають випихати людей з камер. Такого, щоб вночі щось таке відбувається, майже не було. Значить, це щось термінове. Подібно відбувається етапування – але етапують в першій половині дня. Але так, як це відбувається посеред ночі, у нас хлопці з камери почали думати, що це саме обмін, але нам ніхто нічого не казав».
Після цього сказали здати речі, які навесні видали в СІЗО.
«У нас взимку речей не було, а весною видали зимові куртки, кофти, все таке… І от вони сказали, щоб ми все лишали, брали тільки свої особисті речі, а які особисті речі – все ж забрали. Відвели на прийомку, ми побачили хлопців з іншого блоку. Декілька місяців не бачились, були раді бачити одне одного, намагались якось пошепки розмовляти між собою».
Незвичні події в однакових буднях цілого року викликали подив у полонених, проте вони не готові були емоційно сприймати це як шлях додому.
«Але більшість хлопців намагалися думки про обмін відштовхувати, щоб не зглазити. І такий момент є, що коли ти очікуєш, що щось буде приємне, а потім розчаровуєшся, і це морально на тебе негативно впливає. А так намагаєшся готуватися до гіршого, і якщо воно відбудеться, то відбудеться. А якщо краще – тобі від цього тільки краще».
Після цього українських військових перевозили в спецмашині, виглядати з якої не дозволяли.
«І коли нас вивезли з СІЗО, нам сказали, що ми їдемо додому. Але все рівно ми не вірили. Ми до останнього не вірили. Тоді побачили (іншу установу), і хлопці сказали – етап. Ну, етап так етап, ти ж нічого змінити не можеш. Але коли приїхали, розуміємо, що ми на аеродромі, і що все-таки це обмін. Також ще хлопців привезли, ми не розуміли кого, але потім дізналися, що це також азовців, які знаходились на (іншій установі)».
Стати на рідну землю було великим щастям для Андрія та його побратимів:
«А потім – на кордоні, і тобі дають їсти. Ти їси, той шлунок з голодухи забиваєш повністю. Кажуть: «Зупинись, не їж, ми зараз приїдемо, вас нагодують нормальною їжею. Нащо їси ці консерви». І думаєш – «Мені все рівно, я хочу, мене не зупинити…» І давали можливість подзвонити рідним – і дзвониш мамі, і кажеш: «Мам, я в Україні». І знаєш, що хотів це сказати протягом року…»
Андрій з мамою після повернення додому.
