Про це йдеться у петиції №12445 на сайті Київради.
Її автор Данило Василинюк називає Головка дітовбивцею з Шевченківською премією.
Головко Андрій Васильович (1897-1972), український радянський письменник, критик. Лауреат Шевченківської премії (1969). Спочатку служив в Армії УНР, але згодом дезертирував, перейшов на бік російських більшовиків і вступив до лав Червоної Армії (де спершу стає командиром підрозділу кінної розвідки, а згодом лектором у Харківській школі червоних старшин). Був контужений, мав психічні розлади, потребував лікування. До 1924 року працював учителем на Полтавщині. У момент загострення психічної хвороби, спланував убивство і вбив свою дружину й п’ятирічну доньку. Радянські спецслужби використовували письменника, спонукаючи його до написання творів ідеологічного спрямування (без цього не надавали йому лікування)”, – пояснює він свою позицію.
Дописувач вважає, що залишати назву геоніму на честь убивці – це аморально та не культурно.
Натомість він пропонує присвоїти вулиці ім’я Петра Дяченка – видатного українського військового діяча, генерал-поручника Армії УНР, командира полку Чорних запорожців.
Усе життя він присвятив боротьбі проти більшовицького режиму, який поневолив Україну. Коли почалася Українська революція, а згодом і збройна агресія більшовицької Росії проти України, Петро приєднався до лав Армії УНР. Навесні 1918-го він у складі кінної сотні 2-го Запорізького полку брав участь у визволенні від “червоних” Харкова, Олександрівська (Запоріжжя), Мелітополя. А наприкінці квітня разом із Петром Болбочаном виганяв їх із Криму, прорвавши ворожі позиції на Чонгарі.
За Гетьманату Павла Скоропадського Петро Дяченко охороняв українсько-російський кордон на Чернігівщині, виловлюючи контрабандистів і більшовицьких агентів, яких намагалися засилати в Україну.
Наприкінці 1918-го Дяченко підтримав повстання Директорії УНР проти Гетьмана. У цей час його сотня була перетворена на Окремий партизанський курінь імені отамана Болбочана. 27 червня 1919 року Головний отаман Симон Петлюра наказав перейменувати курінь на полк, але вже без імені Петра Болбочана, який потрапив під слідство. Відтоді Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорізького республіканського полку Запорізького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців – одну з найсильніших військових частин українського війська доби революції.
Чорношличники – чорні запорожці мали чорні шапки з чорними шликами, чорні жупани та чорні штани. Також серед них був поширений звичай робити зачіску “оселедець”. На чорному знамені полку зображували череп зі схрещеними кістками та напис “Україна або смерть”. Ці кіннотники наводили жах на противника. Особливо вони відзначилися в боях під Вознесенськом на Миколаївщині (16 квітня 1920-го) і під Сидоровом на Тернопільщині (25 липня 1920-го), де було розгромлено більшовицькі формування.
Сам Петро Дяченко вважався одним із найкращих полкових командирів Армії УНР. Отримав ранг полковника, став кавалером ордена “Залізний хрест” за участь у Першому зимовому поході. У боях Української революції він щонайменше чотири рази діставав поранення. Це після чотирьох поранень під час Першої світової війни, зокрема й тяжке – розтрощення кістки стегна.
В подальшому Дяченко співпрацював із Організацією українських націоналістів (як Степана Бандери, так і Андрія Мельника) та Державним центром Української Народної Республіки в екзилі. Влітку 1941-го після початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу Президент УНР Андрій Лівицький направив Петра Дяченка на Полісся – очолити штаб новосформованої Української повстанської армії “Поліська Січ” під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Проте Дяченко, зважаючи на партизанський характер цього формування та низький рівень підготовки більшості бійців, невдовзі відмовився від призначення.
Після війни Петро Дяченко жив у Мюнхені. Співпрацював із американською військовою розвідкою, згодом переселився до Філадельфії (штат Пенсильванія, США). 1959 року в часописі “Америка” побачили світ його спомини “Чорні запорожці” про долю полку чорношличників у 1919-1920 роках.
1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченкові ранг генерал-хорунжого Армії УНР, зі старшинством від 15 жовтня 1928 року. Невдовзі він отримав і ранг генерал-поручника Армії УНР.
23 квітня 1965-го Петро Дяченко пішов із життя. Поховали українського генерала на українському православному цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США. В Україні ж у його батьківській садибі в рідному селі Березова Лука відкрито музей визвольної боротьби українців 1917-1921 років.
Читайте також: Перейменування вулиць поки на папері – коли замінять вказівники на будинках
Нагадаємо, у Києві перейменують вулицю Єрмака.