Як розповідається, Вібі як громадянка Індії могла скористатися евакуаційним літаком до Делі — так рекомендувало індійське посольство. Натомість вона стала волонтеркою в хірургічному відділенні однієї з київських лікарень.
Та як допомогти пораненим, якщо не розумієш їхніх скарг? Вібі за лічені місяці вивчила українську. Зараз у цьому ж відділенні вона працює як лікарка-інтерн. Ампутації кінцівок, формування кукси, травми черевних порожнин, чистка ран — лікує і військових, і цивільних.
Вібі закінчувала 5-й курс, коли почалася повномасштабна війна. Батьки ще від початку 2022-го кликали її додому. Знайомі іноземці пакували валізи.
Проте жінка не вірила в можливість великої війни. Каже, що її друзі-українці та викладачі теж не вірили. Зрештою, наприкінці лютого зі своєї студентської групи Вібі в Києві залишилася одна — хтось з однокурсників подався додому, хтось виїхав у Європу чи на захід України.
«Я не розуміла, навіщо виїздити. Ще не закінчила навчання — значить, мета не досягнута, а її треба досягнути. Подивлюся, як буде далі. Відчувала, що мені треба залишитися. Перший тиждень війни я була в шоковому стані: ракети, комендантська година. Але думала про людей в Харкові, яких цілодобово обстрілювали, про людей в окупованих містах — і розуміла, що їм важче, ніж мені; що я, порівняно з ними, у безпечному місці.
Потім шок минув — захотілося вчитися, працювати, щоб не думати про ракети. От я і стала волонтерити в хірургічному відділенні. Коли турбуєшся про когось, перестаєш боятися за себе. А зараз узагалі в інтернеті можна відстежувати траєкторію польоту ракет — це допомагає опанувати страхи. Бо навіщо думати про ракету, якщо вона летить повз тебе?»
Кілька років тому дівчина вийшла в Україні заміж за українця. Зараз жінка має українське прізвище з традиційним закінченням «чук» — і диплом, і паспорт виписані саме на нього. На жаль, згодом сімейне життя не склалося, та це ніяк не вплинуло на ставлення Вібі до України.
До слова, у Києві презентували книгу про насильство РФ та фейки від лютого 2022 року до сьогодення.