Варвара була третьою дитиною в сім’ї відомого підприємця і мецената Миколи Терещенко. Взагалі династія Терещенко вартує окремих слів — так багато всього вони зробили для економіки, культури та мистецтва в Україні. Почнемо з того, що дід Варвари Миколаївни — Артемій Терещенко зміг не тільки заробити значних грошей на цукровому виробництві та отримати дворянський титул, але й, начебто, заповідав витрачати 80% доходу на благодійність.
Важко сказати, чи в повній мірі його син — Микола Артемович виконував заповіт, але достеменно відомо, що за його ініціативи та підтримки в Києві з’явилися: перше училище для сліпих, училище для глухих, Четверта київська гімназія, жіноча гімназія та багато інших навчальних закладів. Найбільший внесок у сумі 150 тисяч рублів Микола Терещенко зробив у будівництво Київського політехнічного інституту.
Читайте також: Непристойні адреси старого Києва: життя повій
Якщо Микола Терещенко робив ставку на освіту, то його діти більшою мірою цікавилися мистецтвом. Старший син Іван, свого часу, зібрав унікальну колекцію, яка згодом стала основою Київської картинної галереї. А донька Варвара з чоловіком Богданом Ханенко все життя займалися формуванням унікальної колекції предметів мистецтва та будували музей.
Читайте також: Історія Бессарабського ринку в ролях
Пристрасть, що об’єднує
Через те, що і особистий, і діловий архіви Варвари Ханенко зникли, важко точно сказати, за яких саме обставин вона познайомилася з майбутнім чоловіком — Богданом Івановичем Ханенко. Історики схильні вважати, що знайомство відбулося десь в 1870-х роках і, скоріше за все, в Санкт-Петербурзі.
Богдан Ханенко не мав значних статків, але походив з давнього козацького роду. Його предками були гетьман Правобережної України Михайло Ханенко, генеральний хорунжий Кирила Розумовського — Микола Ханенко.
Жага до колекціонування прокинулася у Богдана Івановича досить рано, за збігом обставин місце його служби розташовувалося поруч з антикварними лавками, саме тут він вперше звернув увагу на роботи старих майстрів. Але повноцінна колекція почала формуватися лише після 1874 року, коли подружня пара Ханенків відправилася у весільну подорож по Італії.
За спогадами самого Богдана Івановича, їх маршрут пролягав по Венеції, Болоньї, Флоренції, Риму, і в кожному місті молодята купували ті витвори мистецтва, які їм подобалися. Ханенко зізнається, що тоді вони мали туманне уявлення про мистецтво, але завдяки хорошому смаку змогли придбати доволі непогані полотна.
Читайте також: Місто-курорт до Революції: в яких парках кияни гуляли, милися та могли зустріти повій
Такі схожі, такі різні
У 1881 році подружжя переїжджає до Києва. Саме тут розпочалися роботи по створенню і облаштуванню музею. Батько Варвари Миколаївни подарував (за іншими джерелами продав) подружжю особняк по вулиці Терещенківська, 15. Весь другий поверх маєтку був відведений під чималу колекцію. Проводилися і ремонтні роботи, в ході яких були створені виставкові зали у стилі італійського Ренесансу.
Ханенки займалися однією справою, але підходили до її реалізації з різних сторін та й уподобання мали різні.
Так, Богдан Іванович намагався вирішити фінансові та юридичні питання. Він активно пропагував саму ідею створення музеїв в Києві, тільки в 1904 році вдалося відкрити Художньо-промисловий та науковий музей імені Государя Імператора Миколи Олександровича (Національний художній музей України, вул. М. Грушевського, 6).
Читайте також: Врятуватися від спеки: дачний відпочинок у дореволюційному Києві
Що ж до вподобань, то Богдан Іванович віддавав належне світовим шедеврам та геніальним полотнам італійських і голландських майстрів, а от Варвара Миколаївна більше полюбляла українське народне мистецтво та ікони (її колекція налічувала більше 70 одиниць російських та українських ікон).
Читайте також: Початок епохи споживання у Києві: Всеросійська виставка 1913 року
Разом з Оленою Пчілкою, Наталією Яшвіль вона підтримувала кустарний рух та намагалася вдихнути нове життя у народне мистецтво. Згодом у маєтку в селі Оленівка Варвара Ханенко відкрила кустарну майстерню. При ній діяла і школа, де майстри передавали свої знання та уміння юнакам та дівчаткам. Головним викладачем тут був легендарний українських художник Василь Кричевський. А продукція майстринь продавалася в Лондоні, де Варвара Ханенко відкрила спеціалізований магазин українських тканин.
Крім того, Варвара Ханенко організувала ще й Київське кустарне товариство, але керувати ним відмовилася. Слід відмітити, що активна і енергійна Варвара Миколаївна, в вочевидь, була скромною і воліла залишатися в тіні.
Читайте також: Київ Городецького: завод на Куренівці, «Ленінська кузня», Будинок з химерами і не тільки…
Музей імені коханого чоловіка
Спочатку Ханенки планували віддати свою колекцію в Художньо-промисловий та науковий музей імені Государя Імператора Миколи Олександровича і частина експонатів таки була передана. Але згодом виявилося, що сімейне зібрання настільки велике і різнобарвне, що потребує окремого музею.
Читайте також: Михайло Булгаков, Іван Франко, Микола Гумільов та Анна Ахматова – всі вони вінчалися у Києві
Тоді, за планом Богдана Івановича, було вирішено викупити сусідній маєток, задля облаштування в ньому прибуткового будинку. Один поверх відводився в ньому під бібліотеку, а решта під квартири в найм. Доходи від оренди житла повинні були покривати видатки музею ім. Ханенко.
Читайте також: Чорні та білі смуги в історії Ботанічного саду імені О. Фоміна
Але в 1917 році Богдан Ханенко помирає, залишаючи по собі заповіт, згідно з яким він передає свою частину колекції Києву, просить так само вчинити і дружину. Його єдине прохання і умова — майбутній музей повинен носити ім’я Ханенко.
Саме побажання покійного чоловіка і затримали Варвару Ханенко в охопленому революцією Києві. Вона не могла покинути колекцію і з останніх сил намагалася таки відкрити музей імені свого коханого чоловіка.
Читайте також: Світлини старого Києва: Ланцюговий міст, фотографи-шпигуни та листівка з видом на тюрму
Їй вдалося це зробити тільки в 1919 році, коли в столиці України вже вирувала громадянська війна. Останні роки свого життя Варвара Миколаївна провела в тісні кімнатці своєї служниці. 7 травня 1922 року Варвара Ханенко померла, її поховали поруч з чоловіком, за легендою пам’ятник на могилі встановила та ж таки служниця з написом «Ханенко від Дуняши».
А вже в 1924 році ім’я Ханенко на довгі роки зникає з назви музею, з’явиться знову воно тільки в 1999 році, з цього моменту справа життя романтичної пари — їх музей буде називатися Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.