Світлини з тих подій збереглися у Державному архіві міста Києва. (Серія «Чорнобиль. Хроніка Києва»). Про парад 1 травня 1986 року згадує у своїй книзі “Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи” український історик Сергій Плохій.
Родини з дітьми, партійні працівники, пересічні мешканці столиці йшли Хрещатиком. Під час демонстрації, до колони приєдналися робітники кращих заводів – “Комуніст”, “Більшовик”, “Ленінська кузня”.
Учасниця першотравневого параду Наталія Морозова приїхала до Києва з Одеси. Згодом вона так говорила про українських лідерів, які в той день вітали людей зі сцени:
“Будь вони всі прокляті. Вагітною, я поїхала в Київ 24 квітня, щоб відвідати родичку. Ходила на парад, каталася на човні по Дніпру. З Києва вдалося виїхати лише 12 травня. У липні моя дитина народилася мертвою“, – писала Морозова.
Інша учасниця параду Наталія Петрівна згадувала, що на перший погляд все виглядало звично. Проте коли вона спрямувала свій погляд на сцену, де зазвичай були “ударники” праці, то не могла повірити своїм очам: сцена була напівпорожньою.
Після того, як вона поцікавилась, де ж працівники ядерної енергетики, до неї підійшов чоловік у штатському, чия поведінка видавала в ньому співробітника КДБ та нашептав їй: “Проходимо, проходимо”. У КДБ не хотіли, щоб хто-небудь зривав процесію на очах трибуни урядовців і не збирались миритися з питаннями, які могли б посіяти паніку в місті. Жінка казала, що після завершення параду також відчувала слабкість та запаморочення, але інших наслідків, на щастя, вона на собі не бачила.
Ярині Ясиневич, керівник видавничих проектів у сфері історичного нон-фікшн, тоді було 6 років. Уже згодом вона зрозуміла цинічність ситуації, яку довелось пережити:
«Першотравень для мене із шестирічного віку назавжди став днем безглуздя і втрати. Рішення про проведення – незважаючи на Чорнобильську катастрофу – демонстрації у 1986-му змінило життя нашої родини. І для мене, малечі, День першотравневого безглуздого ходіння з кульками розпеченим асфальтом з усвідомленням наслідків перетворився на День безглуздя людської безвідповідальності».
В той самий час, коли на Хрещатику відбувався парад, були кияни, які знали про небезпеку та вивозили дітей зі столиці. Навіть в умовах приховування інформації комуністами знаходилися люди, які знали правду.
Що проводити парад небезпечно, радянська влада знала
Вже 29 квітня показники радіації у Києві зросли до 100 мікрорентгенів за годину, коли норма складала менше 20 мікрорентгенів.
Водночас рівні радіаці у Києві ставали більш небезпечними. Опівдні 30 квітня вони дорівнювали вже 1700 мікрорентгенів на годину, але невдовзі зменешилися. Овечорі того ж самого дня рівень впав до 500 мікрорентгенів, що було “багатообіцяючим” знаком. Це тоді як безпечний рівень радиації — 20 мікрорентгенів на годину.
Попри те, що КДБ вдалося “владнати” проблеми на політичному фронті, поширення радіації радянські спецслужби зупинити не могли. Головне питання, яке поставало перед правлячою елітою УРСР стосувалося того, чи варто взагалі проводити першотравневий парад, адже вітри змінили напрямок і радіаційний фон рухався на Київ.
Не зважаючи на стабільність рівнів вночі, о восьмій ранку 1 травня, коли люди почали сходитись на Хрещатик було зафіксоване нове підвищення. Грянула катастрофа.
Перевищення рівня радіації в столиці в сотні разів, окрім іншого, сталося через зміну напрямку вітру. Якщо відразу ж після вибуху вітер ніс радіацію в напрямку Білорусі, то 30 квітня напрямок змінився, і радіація пішла на Київ.
Люди про це не знали, тому вийшли на парад, який традиційно організувала радянська влада. Майже 120 тисяч киян 1 годину і 20 хвилин дихали зараженим радіацією повітрям. Могло б бути ще гірше – бо раніше демонстрації тривали по 5 годин.
«Це не Красна площа, а долина — радіація концентрується саме тут!»
Вранці 1 травня особливе підвищення рівня радіації спостерігалося на Хрещатику, який знаходився в низині поміж двох пагорбів столиці. Голова Київського міськвиконкому Валентин Згурський згадував, що усім учасникам акції загрожувала серйозна небезпека, адже радіоактивні потоки йшли на Хрещатик з боку Дніпра.
Десь біля дев’ятої ранку на тодішній головній площі Києва біля пам’ятника Леніну зібралися всі члени Політбюро та керівники міста, які чекали приїзду республіканського лідера Володимира Щербицького, який, відповідно до неписаного протоколу, єдиний мав право розпочати церемонію. Рівні радицації тим часом вже досягли позначки у 2500 мікрорентгенів на годину, що перевищувало норму у 125 разів та було найвищим показником, який зафіксували того дня.
Автомобіль Щербицького побачили незадовго до десятої ранку. Лімузин першого секретаря ЦК КПУ зупинився біля сцени, а сам Щербицький вийшов з авто, люто лаючись:
“Я ж казав йому, що парад не можна проводити на Хрещатику. Це не Красна площа, а долина — радіація концентрується саме тут! Але він відповів мені: “Тільки спробуй не провести парад! Я тебе згною”, – переказував слова Щербицького Валентин Згурський.
Дружина Щербицького пізніше висловлювала версію про те, що генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов пригрозив її чоловікові виключенням з партії:
“Якщо ти не організуєш захід, то можеш попрощатися з партією!” – розповідала вона.
У розмовах зі своїми товаришами Щербицький ніколи не згадував ім’я цієї людини, але мало хто сумнівався, що йшлося саме про тодішнього лідера СРСР.
Очільник УРСР Володимир Щербицький, який того дня вітав тисячі киян з трибуни на Хрещатику, пішов з життя в 1990 році — через 5 місяців після своєї відставки та за день до 72-річчя. За офіційною версією, він помер від запалення легенів, але багато близьких людей політика зазначали, що він наклав на себе руки. Наступного дня після своєї смерті, 17 лютого 1990 року, Щербицький мав давати покази у Верховному Суді УРСР у справі щодо подій навколо аварії на Чорнобильській АЕС.
Акції на Хрещатику відбувалися і наступного дня після параду. Як, наприклад, масові спортивні змагання.
Вперше про вибух на ЧАЕС керівництво СРСР розповіло громадянам тільки 14 травня 1986 року, після того, як закордонні засоби масової інформації написали про трагедію в Чорнобилі і рекордні показники радіаційного фону в сотнях кілометрів від зони вибуху.
Пам’ятаючи, яку ціну довелось заплатити за мовчання, сьогодні ми також говоримо про обстріли Росією критичної інфраструктури України – захоплення українських електростанцій, тримання у заручниках працівників і охоронців АЕС. Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня.
Раніше «ВК» розповідав, що у полоні росіян досі залишаються 167 бійців Нацгвардії, які захищали Чорнобильську АЕС від окупантів.