Перший
Першого міського голову Києва обрали у 1835 році одразу після ліквідації Магдебурзького права. Вибори виграв російський купець-старовір Парфентій (Парфеній) Дегтярьов.
Він раптово помер від застуди на 41-му році життя, пробувши на посаді дуже недовго, тому як очільник міста майже нічим не відзначився. І все-таки це прізвище згадується часто… А все тому що його син Михайло жертвував чималі гроші на міські інфраструктурні проекти, будівництво лікарень і приютів для сиріт, виплачував стипендії успішним студентам Полтехнічного інституту.
Не маючи власних дітей, усі свої статки він залишив місту, чим дуже здивував киян, які вважали його надзвичайно жадібною людиною, котра буде торгуватися за п’ять копійок. Втім, у заповіті Михайло Парфентійович висловив побажання, щоб усі його заощадження були витрачені на благодійність.
Києву відійшло нерухомості на 2,5 мільйона рублів і ще близько 2 мільйонів готівкою та цінними паперами. Місто віддячило – вулиця Дегтярівська у Шевченківському районі столиці названа на його честь.
Свічки, мости, сади й університети
Іван Ходунов обирався на посаду міського голови Києва п’ять разів поспіль.
Через особисті обставини двічі відмовлявся, та усе-таки у період з 1838 по 1853 рік він тричі очолював місто.
Як і два його попередники Ходунов не був киянином.
Читайте також: Рава-Руська, Збараж, Казахстан та Лаос. Звідки вони – наші кандидати в мери та що вони вміють?
Купець 2-ї гільдії з Ярославської губернії, скоріше, мав тут власні бізнес-інтереси. Й у Києві його справи швидко пішли вгору.
Спочатку, кажуть, торгував квасом, а потім – свічний та миловарений заводи, власні магазинчики у найпрестижніших районах міста. Втім, треба відзначити, що у ті часи збільшення статків на посаді міського голови було типовим явищем, адже вести власний бізнес дозволялося й ховати його за тещами-батьками потреби не було.
Головне – ділитися.
І Ходунов справлявся, хоча, звісно ж, не без підтримки губернаторів Дмитра Бібікова та Івана Фундуклея.
У період мерства Ходунова Київ суттєво змінюється. Будується головний корпус Університету Св. Володимира (нині – Київський державний університет ім. Т. Шевченка), який до того декілька років орендував непристосовані для навчання приватні приміщення.
Зростає кількість студентів, розширюється перелік факультетів, а університет потребує наукової бази – для потреб студентства закладається Ботанічний сад, Астрономічна обсерваторія та Анатомічний театр, який майже відразу визнається одним з найкращих у Європі.
Будується Миколаївський ланцюговий міст (до наших часів не зберігся, був зруйнований під час Другої світової).
Об’єкт рівною мірою і стратегічний, і іміджевий. Це перший капітальний міст через Дніпро, а разом з тим уникальна конструкція такого типу, одна з найбільших у Європі. Його срібна модель була представлена на Всесвітній виставці у Лондоні у 1851 році.
Велике переселення чиновників
Представник відомої династії уральських промисловців Демидових теж встиг посидіти у креслі міського голови Києва і навіть отримати звання почесного громадянина міста.
Втім, запам’ятався Павло Демидов за свою каденцію 1871-1874 рр хіба що масштабним розквартируванням міських служб.
Частину з них він переселив у спеціально придбану приватну садибу. Для депутатів, яких тоді називали голосними (адже їхня робота – віддавати голос), збудували окреме приміщення на Хрещатику. Розквартирована тут Дума дозволила тривалий час називати сучасний Майдан Незалежності Думською площею.
Мери-заробітчани
Російські купці, які їхали до Києва заради розширення власного бізнесу, не дивина. Всі тогочасні міські голови були саме з цієї касти, а українські землі дозволили їм непогано збагатіти. Втім, наприкінці 19 століття на посаді очільника Києва встигли побувати німець і грек.
Професор Київського університету ім. Святого Володимира Густав Ейсман з 1872 по 1884 роки двічі керував містом. Правда, запам’ятався хіба що створенням Товариства взаємного кредиту, яке видавало бізнесменам гроші під житлове будівництво.
Його наступник Іван Толлі походив з багатої грецької родини, що жила в Одесі. Його бізнес-інтерес – спиртні напої. Тогочасна преса характеризує його як самозакоханого, грубого, невихованого, і деспотичного чоловіка, який грішив непристойними висловлюваннями навіть під час думських засідань. Втім, добру справу для киян він встиг зробити, відкривши у 1859 році пивзавод на вул. Жилянській.
Читайте також: Як Київ пиво пив і варив – 10 неймовірних фактів
Подавшись у міські голови, він продав цей бізнес.
І попри несхвальні відгуки сучасників про його норов, треба віддати належне – Толлі був прихильником поміркованого фіскального навантаження на бізнес та жертвував чималі гроші на будівництво лікарень.
Без гріха
На межі 19-20 століть у Києві з’являються електричне вуличне освітлення та телефон, запущено перший електричний трамвай та облаштовано Київську гавань, одну з найдовших річкових гаваней Європи. Це друга хвиля стрімкого економічного і культурного розвитку Києва.
У місті панує будівельний бум, підприємці вкладають гроші у житлове будівництво. Прибуткові будинки у центрі міста ростуть, як гриби після дощу. На зламі століть їх відкривається більше восьми сотень, вони вимальовують обличчя Києва.
Місто у 1887-1900 роках (рекордні 13 років) очолює Степан (Стефан) Сольський. Сам він живе у невеличкому будиночку на Борисоглебській, 6 і більшого не вимагає.
Маючи докторський ступінь з богослов’я і регулярно публікуючись у місцевій пресі на теми християнської моралі, напевно, він точно знав про гріх марнославства і жадібності. Не багатий, але чесний, порядний і справедливий, має чудові організаторські здібності. Хабарів не бере, ніяких і ні від кого. Так відгукуються про Сольського колеги у міській управі.
Він особисто вивчає усі проекти, які пропонуються для втілення у місті. Сам перевіряє розрахунки, визначаючи важливі й другорядні, консультується з фахівцями.
На той час санітарно-епідеміологічна ситуація у місті кричуща – чверть населення помирає від інфекційних хвороб. Сольський особисто переймається облаштуванням каналазації – і вона зявляється у Києві.
За його ініціативи відкривається Київське Вільне пожежне товариство з власною конюшнею та пожежним обозом.
Паралельно у Києві будують Володимирський собор, приміщення міського театру та музею старожитностей (нині – Національний художній музей України), відкривають пам’ятники Богдану Хмельницькому та Миколі І (нині на його місці у сквері біля університету на “миколаївському” фундаменті встановлено пам’ятник Шевченку).
За мерства Сольського місто витрачає чималі гроші на освіту населення: майже півсотні однокласних міських училищ і ще два двокласних утримуються з бюджету, так само як і вечірні курси грамотності для дорослих й громадська читальня.
Преса Сольського обожнює. Журналісти не шукають його участі у схематозах – марно. Натомість з їхньої подачі з’являються прізвисько, яке відразу прилипає до міського голови – Уважай Уважайович.
Показово, що проводжати Сольського у останню путь вийшло майже все місто. Газети пишуть, що з життя пішов “один з кращих синів Києва та справжній батько всіх киян”.
Поховали найскромнішого міського голову не поруч з київськими багатіям на Аскольдовій могилі, а, як він і заповів, на загальному міському Лук’янівському кладовищі.
Розстріляне покоління
З приходом більшовиків посаду київського міського голови скасували, але частково його повноваження перебирає на себе голова міськради. Суті то не змінює – кар’єрна перспективність посади яскраво ілюструється одним фактом – абсолютно всі голови міськради з 1920 по 1940 рік були засуджені, розстріляні або доведені до самогубства. Одних звинувачують у шпигунстві, інших – в антирадянській або націоналістичній діяльності.
Читайте також: Тюрма та поезія – Київ у 20-30 роках ХХ століття
Ось типова біографічна довідка: Панас Любченко, який очолював Київську міську раду у 1925-27 роках. У Києві у цей час починають будувати міську електростанцію та кінофабрику. Втім, самого Любченка звинувачують в участі у контрреволюційній українській націоналістичній організації. Повернувшись з роботи додому, одним пострілом він вбив дружину, другим – себе.
Юрій Войцеховський – за його правління у Києві відкрили міську електростанцію – розстріляний у 1937-му. Як і його наступники Воробйов, Петрушанський, Христич, Митулинський, Пашко…
Останнього довоєнного міського голову вже вбивали не свої – Івана Шевцова розстріляли фашисти.
Незалежні
З проголошенням Незалежності постало питання розподілу повноважень між головами місцевого самоврядування та головою виконавчої влади. Посаду міського голови на законодавчому рівні повернули аж у 1997 році, а першим обраним киянами мером став Олександр Омельченко. Запам’ятався, зокрема, виконанням стійки на руках на стільці в мерії у 1999 році.
Його наступник Леонід Черновецький, або просто Льоня-Космос закарбувався у пам’яті низкою дивакуватих ініціатив. Наприклад, наказом закріпити за кожним київським чиновником тварину з київського зоопарку, від себе особисто пообіцявши вітати кожного чотирилапого з усіма святами.
Пізніше обіцяв відправитися зі своїм улюбленим котом Яшею на Марс.
Після низки подібних заяв слідча комісія Верховної Ради звернулася до Міністерства охорони здоров’я з проханням провести психіатричну експертизу міського голови, втім, Чорновецький від обстеження відмовився. Нині проживає у Грузії.
Його змінив на посту кадровий співробітник КДБ Олександр Попов, який був відсторонений від посади у 2013 році за звинуваченням у причетності до силового розгону та побиття мітингувальників Євромайдану.
Читайте також: Попов про виклик Кличка на дебати, будівництво метро на Троєщину та необізнаність Верещук
З 2014 року Київ очолює Віталій Кличко. Загальнонаціональну популярність йому принесли не скільки його досягнення на посту міського голови, як його анекдотичні обмовки. Це він перед початком опалювального сезону радив киянам “готуватися до землі”, та, пояснюючи, чому так довго їхав до Одеси, переконував журналістів, що “не в кілометрах вимірюється відстань”.
Втім, згодом і сам жартував з приводу цих “умовиводів”.
Нині Кличко знову балотується на пост міського голови.
Читайте також: Забудовники, журналісти, директор “Борисполя”. Кого Кличко веде на вибори