А могла би бути просто альтанка
Поява тераси була радше раціональним рішенням, ніж естетичним. Щоб не допустити сповзання гори на Олександрійський спуск, керманичі міста у 1840-х роках вирішили її укріпити. Так виник майданчик на якому можна було щось розмістити, довго не думаючи, вирішили побудувати ще одну альтанку.
Несподівано скульптор Василь Демут-Маліновський запропонував більш амбітне і величніше рішення — зведення пам’ятника Володимиру-Хрестителю.
Читайте також: Не вічна пам’ять: вожді, яким більше немає місця в Києві
«Ввійдіть і помоліться!»
Проєкт Василя Демут-Маліновсього був і справді величним. Розглядався навіть варіант при якому сам пам’ятник мав розміщуватися не на постаменті, а на даху каплички-печери. Над входом у храм повинний був розміщуватися заклик до усіх вірян: «Ввійдіть і помоліться».
Щоб реалізувати такий задум знадобилася б дуже велика сума грошей і влада спробувала дещо спростити і здешевити ідею. Так капличку замінили на вражаючий 16-ти метровий постамент.
Читайте також: На святому місці: що сьогодні там, де були храми?
Ідолові — ні!
Як не дивно, найголовнішим і найактивнішим противником появи пам’ятника Володимиру-Хрестителю в Києві був представник церкви. Митрополит Київський Філарет вважав, що зведення ідола тому, хто найактивніше боровся з ідолопоклонством є неприпустимим.
Митрополит Філарет був досить впливовою особою, тож владі довелося дослухатися до його точки зору. З 1843 до 1853 року шукали компромісне рішення, і знайшли чудовий варіант: збудувати і пам’ятник, і храм на честь князя.
Впертість Митрополита подарувала Києву величний Володимирський собор, адже згоду саме на його будівництво Філарет отримав в обмін на встановлення «ідола».
Читайте також: Київська спадщина Віктора Васнецова – Володимирський собор
Сяйво меценатства
В українській столиці завжди було багато меценатів і філантропів, їх силами та на їх кошти в Києві збудовано чимало закладів та пам’ятників архітектури. Семен Могилевцев опікувався навчальними закладами, лікарнями та музеями, а найбільш значущій його філантропський проєкт — Педагогічний музей, будівництво якого обійшлося в 500 тисяч рублів.
Семен Могилевцев не обійшов увагою і пам’ятник Володимиру Великому. В 1895 році саме він виділив значну суму на електричне освітлення хреста. По його периметру встановили декілька електричних лампочок, а струм подавали від трамвайних ліній.
Читайте також: Варвара Ханенко: Українська вишивка у Лондоні і світові шедеври у Києві
Вхід вільний
Не лише електричне сяйво хреста пам’ятника Володимиру Великому заманювало киян. Помилуватися видами Дніпра, прогулятися по парку та посидіти в альтанці можна було абсолютно безкоштовно, а це було значним фактором. Адже решта міських парків та садів були платними, до того ж відкривалися для відвідувачів переважно в теплу пору року.
Читайте також: Місто-курорт до Революції: в яких парках кияни гуляли, милися та могли зустріти повій
Людина з парасолькою
Дивакуватий і романтичний Іван Нечуй-Левицький ніколи не виходив з дому без парасольки. Таку звичку письменник мав через те, що дуже полюбляв прогулянки Києвом.
При чому насолоджувався київськими краєвидами він щодня, і завжди слідував одним і тим же маршрутом. Виходив з дому о другій годині і йшов до Володимирської гірки, де до 18:00 за будь-якої погоди подовгу сидів і милувався видами Дніпра.
Що бачив письменник у ці миті можна уявити, прочитавши його нарис «Вечір на Володимирській гірці», в ньому автор впевнено стверджує, що кращого краєвиду «трудно знайти і по всій Європі».
«Я подивився на правий бік од шпиля, за виступ, де на терасі стоїть пам’ятник св. Владимира. Там зеленіє попід горами ніби ліс. Ця тераса вся суспіль засаджена деревом, з широкою алеєю попід самісінькою горою, з зеленими кружалами коло пам’ятника, де червоніють клумби квіток. Ця Владимирська тераса з верхньої гори здається старим зеленим лісом. Високий закрут виступу верхньої гори застує світ ясного неба на заході і неначе кидає од себе тінь на той ліс на терасі. Там вже стоїть вечір, полягли тіні, як буває вже смерком. Але через ці тіні з гори мені видно Дніпро з мостом. Коло мосту широкий на верству Дніпро лиснить ясно попід горами, неначе залитий білим живим сріблом».
Читайте також: Світлини старого Києва: Ланцюговий міст, фотографи-шпигуни та листівка з видом на тюрму
Сусідство з Шевченком
Пам’ятник Кобзареві міг стати сусідом пам’ятника Володимиру Великому. Влада міста у 1912 році вже погоджувалася на його зведення, однак члени будівельного комітету зволікали. На їх думку кращім було б місце на верхній терасі на перетині алеї та Трьохсвятительської вулиці. Суперечки призвели до того, що пам’ятник Тарасові Шевченко так і не побудували.
Читайте також: Батьківщина-мати: День народження сталевої пані столиці
Підземні води розіллються
Чимало київських легенд пов’язані з підземними водами, які можуть розлитися і нанести шкоду місту. Одна з них врятувала пам’ятник Володимиру, принаймні така версія існує, хоч вона і не підтверджена.
Начебто за часів окупації Києва німецько-фашистськими військами нові керманичі міста планували зруйнувати пам’ятник, але побоялися. Тому що кияни досить переконливо стверджували, що масивний постамент стоїть тут не випадково, а задля того щоб заткнути колодязь з підземними водами.
Читайте також: Київські легенди: безутішна вдова, утоплена та коти на службі зла
А могла бути і Батьківщина-мати
Підбір чергового сусіда для пам’ятника Володимиру розпочали у 1965 році, тоді на гірці хотіли збудувати готель «Інтурист». Але проєкт відкинули, оскільки з’явився інший — більш амбітний. У 1967 році розглядався варіант зведення тут величного монументу Батьківщина-мати та музею, але зрештою все ж обрали Печерськ.
Читайте також: Михайло Булгаков, Іван Франко, Микола Гумільов та Анна Ахматова – всі вони вінчалися у Києві
Очима Михайла Булгакова
Володимирська гірка та пам’ятник Володимиру Великому поціновували багато письменників: і вже згаданий Іван Нечуй-Левицький, і Костянтин Паустовський, і Володимир Маяковський, і Михайло Булгаков.
У своєму романі «Біла гвардія» Булгаков досить часто загадує пам’ятник і особливої уваги звертає на освітлення хреста:
«Но лучше всего сверкал электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке, и был он виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь на Город, к его пристаням. Зимой крест сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями…»
Фінальна фраза роману знову ж таки апелює до сяючого хреста Володимира Великого, пам’ятник якому тепер невід’ємно частина не просто ландшафту, а київської культури:
«Над Днепром с грешной и окровавленной и снежной земли поднимался в черную, мрачную высь полночный крест Владимира. Издали казалось, что поперечная перекладина исчезла – слилась с вертикалью, и от этого крест превратился в угрожающий острый меч…»