Фрума Хайкіна в Унечі очолювала прикордонний загін ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем), розповідає Радіо Свобода.
Унеча була залізничним вузлом на кордоні з Україною, через який чимало росіян втікали від більшовиків. Тому чекістам було там чим зайнятися, виловлюючи різну «контру», з якою «товариш Хайкіна», судячи зі спогадів, не церемонилася – «сама судила, сама розстрілювала».
Збереглися свідчення письменників Аркадія Аверчека й Теффі (Надії Лохвицької) про те, що Хайкіна набирала з китайців та казахів, котрі раніше працювали на будівництві залізниці підопічних, які служили чекістам.
«За її вказівкою, в Унечі було розстріляно понад 200 осіб, серед яких жінки й малі діти. Звісно, то були жорстокі часи. Але навіть на тодішньому тлі Хайкіна виглядала просто демонічно. Це була жорстока садистка, яка не лише давала численні накази про розстріл, а й сама піддавала тортурам тих, хто потрапляв до її рук. Про цю особу можна писати роман жахів», – розповідає Радіо Свобода.
21 серпня 1919 року Щорса призначили командиром стрілецької дивізії Червоної армії. А 30 серпня Щорс загинув біля села Білошиці (неподалік Коростеня) в бою з вояками Української галицької армії. Тіло було доставлене не в його рідний Сновськ, а на Стародубщину, в містечко Клинці, де з ним відбулося прощання. Отож, де Щорс починав свою кар’єру червоного командира, там і закінчив. Тіло його забальзамували, запаяли в цинкову труну й поїздом відправили аж у Самару, місто, з яким Щорса нічого не зв’язувало. Щорса-покійника супроводжували його дружина, її три сестри, курсанти військового училища й політпрацівники.
Поховали Щорса на Всесвятському цвинтарі в Самарі майже потайки. А його дружина залишилася жити в цьому місті, отримавши роботу у владних органах. Тоді вона була вагітною від Щорса й пізніше народила дочку. При цьому змінила своє прізвище з Хайкіної на Ростову. Вона начебто забула про свої чекістські подвиги на Стародубщині й свого «героїчного мужа». Отримала вищу технічну освіту, працювала на різних будовах того часу.
У 1926 році Всесвятський цвинтар закрили. Рідним дали можливість перепоховати своїх близьких. Хайкіна-Ростова цього не зробила. Прізвище Щорс на надмогильному обеліску нічого самарцям не говорило. Такого «героя» громадянської війни не пам’ятали. Його могилу зрівняли із землею.
Нагадаємо, над демонтажем важкої, близько 7-тонної конструкції пам’ятника Миколі Щорсу на коні бригада фахівців КП “Київблагоустрій” працювала протягом 6 годин. Навіть довелось частково перекрити рух транспорту на обох напрямках бульвару Тараса Шевченка.