Орджонікідзе з титрами
Телевізорів у киян в 1939 році ще немає, та телебачення вже є. Перша київська телестудія була обладнана в приміщенні Українського радіокомітету на вулиці 25-го Жовтня, 2, в районі перетину сучасних Хрещатика та Інститутської.
Перша “передача”, трансляція якої велася з крихітної студії на ультракоротких хвилях радіомовної станції РВ-9, тривала всього 40 хвилин. На екрані показали близького друга і соратника Сталіна Серго Орджонікідзе і полум’яний текст у вигляді титрів.
Контент не має значення – то були експериментальні проби.
Минув місяць, і в березні 1939 року з цієї ж студії транслювали півторагодинну програму, яку вже приймали близько сотні телевізорів з кінескопом.
Будівлю з тією першою телестудією було зруйновано в 1941 році. Тепер десь на цьому місці розташовано майданчик, що веде до сходинок Міжнародного центру культури і мистецтв, який за звичкою все ще називається Жовтневим палацом.
Секретна вежа в центрі Києва
Кажуть, що після війни про будівництво нової телестудії і першої в Україні телевежі клопотав сам Микита Хрущов. Він же вибрав місце зведення вежі – Хрещатик, 26.
У 1949 році почалося будівництво телецентру з двома студіями, сумарною площею більше 400 квадратів. За ним, на вулиці Малопідвальній, 13 (нині Бориса Грінченка), звели телевежу заввишки більше 180 м.
Кажуть, ця унікальна будівля хоч і була видна з будь-якої точки міста, мала статус стратегічної. І цим пояснюється відсутність зображення старої телевежі на таких популярних за радянський часів листівках з київським видами і пам’ятками.
Проект вартістю 43 млн рублів був не лише секретним, але й унікальним.
По-перше, через політичне підґрунтя Радянський Союз не міг закуповувати обладнання у США. В умовах “холодної війни” довелося розробляти і випускати власне. Київський телецентр став першим в країні, оснащеним виключно вітчизняним обладнанням.
По-друге, телецентр спочатку проектувався під новий стандарт розкладання картинки – розгортання зображення на 625 рядків, що давало високу чіткість зображення. Пізніше, наслідуючи приклад Києва, на цей стандарт перейдуть Європа, Австралія і більшість країн Азії.
Слідом за Алітетом
Історична драма Марка Донського “Алітет іде в гори” була знята за однойменним романом Тихона Сьомушкіна і розповідала про життя мешканців далекої Чукотки, яких пригноблюють американські колонізатори і обманює місцевий багатій Алітет.
Рятують простих людей уповноважений Камчатського ревкому Лось і етнограф Жуков, а потім і інші радянські люди, які прибули чукчам на підмогу.
Саме показом цього художнього фільму в листопаді 1951 року ознаменувався початок роботи київського телецентру.
Сюжет картини до дня народження київського телемовлення підв’язувати не варто. По-перше, а що ще могли показати в ті роки? По-друге, виховно-пропагандистська мета взагалі не ставилася. Головне – налаштувати звук і картинку. Кияни, які мали телеприймачі, в ході показу цього фільму дзвонили на телецентр, повідомляючи про якість зображення та звуку. На підставі їх зауважень “підганяли” якість трансляції.
Кіно в акваріумі
Телевізор КВН-49 до гумористичної передачі відношення не має. Є навіть версії про те, що це “Клуб веселих і кмітливих” потім підігнав свою назву під марку самого популярного в повоєнні часи телевізора.
На початку 50-х в Києві було більше 600 таких апаратів. Телевізор отримав назву за першими літерами прізвищ розробників В.К. Кенігсона, Н.М. Варшавського та І.А. Миколаївського, а 49 – це рік випуску. Втім, була в ходу і простонародна розшифровка абревіатури – “купив, ввімкнув, не працює”.
Старше покоління може підтвердити, що він насправді часто ламався і вимагав заморочливого регулярного обслуговування. Сучасним кіноманам може здатись досить екзотичним той факт, що для отримання якісної картинки в лінзу перед екраном потрібно було залити дистильовану воду або гліцерин і періодично їх міняти.
Разом з тим девайс став неймовірно популярним – за десять років серійного виробництва в країні було продано близько 2 млн апаратів.
Телевізор з діагоналлю 18 см показував три телепрограми.
Перші “д/ушки” до теликів – теж ще ті екзоти. До телевізору вони підключались товстим кабелем і мали кнопки для регулювання гучності, яскравості і контрасту. А ось для перемикання каналу все одно потрібно було вставати з дивана. Та вони особливої популярності не мали.
Телевізор з пропискою
Доступ до телеконтенту був платним. Кожен куплений телевізор реєструвався, а власник такої техніки щомісяця сплачував абонплату, яку в народі частіше називали податком на телевізор. Один блакитний екран обходився у 10 рублів в місяць.
Податок був скасований лише в 1961 році. Правда, у цій же час подорожчали самі телевізори. Вважається, що так влада компенсувала збитки від скасування абонплати.
Доба антен
Ще на початку 90-х років дахи багатоквартирних будинків були завішані так званими антенами колективного прийому, якими опікувалося окреме відомство у системі ЖКГ – Управління антенного господарства.
Цей підрозділ аж до 1992 року фінансувався з міського бюджету. Система колективного прийому телебачення (СКПТ) при наявності антенного підсилювача могла приймати до 7 каналів. З настанням Незалежності зникло безслідно зникло не лише керуюче управління, а й самі антени.
Телеканал поза радянським часом
Без щовечірньої програми “Час” уявити собі телебачення початку 80-х років неможливо. Вона виходила в один і той же час на всіх каналах з 1972 року. І все ж…
У Києві слідом за Москвою у 1981 році став доступним четвертий за рахунком, але перший у діапазоні дециметрових хвиль, канал.
До слова, на “Освітньому”, як він називався, виходила “Київська програма”, що висвітлювала виключно життя в Києві. Та головна його особливість – відсутність “Часу” у програмі.
“Добрий вечір вам, малята, любі хлопчики й дівчата”
В Україні тим часом були свої культові передачі. Чи не найповажніша за ефірним віком та шалено популярна – вечірня казка від Діда Панаса. Вона виходила на екрани більше 20 років – з 1964 по 1988 рік.
Народилася вона як радіопередача “Вечірня казка”. Та, коли з ростом популярності телебачення було вирішено запустити аналогічну програму в відеоформаті, на роль ведучого пробувалися близько 200 акторів.
Вибрали актора Кіностудії ім. О. Довженка Петра Весклярова, який і став тим, добре відомим нам легендарним Дідом Панасом в вишиванці, який розповідав казки на ніч кільком поколінням українців в програмі “На добраніч, діти”.
Деякі казки він вигадував сам, та й внесені у сценарій програми нерідко під час ефіру розбавляв експромтами та імпровізаціями. Діда не сварили – ці моменти врешті ставали наулюбленішими у глядачів.
Завершувалася програма “Колискової” на слова Миколи Сома і музику Оскара Сандлера з приспівом: “Рученьки, ніженькі, лагідні очі, спокійної ночі, спати пора”.
З 1981 року її замінила “Тепле сонечко сідає…” у виконанні Віталія Білоножка.
Кажуть, у телевізійного Діда Панаса були деякі проблеми через виражений національний колорит у кадрі – автентична українська хата, вишиванка… Але колеги кажуть, що в національній сорочці він ходив не тільки в кадрі, а й на роботу-з роботи, а сам телеведучий нарікав, що йому важко дається вивчення російської мови. Закрити же передачу не наважувалися через неймовірну популярність Діда Панаса. Варто було прибрати його з кадру – і до телецентру надходив шквал листів-обурень з вимогою повернути ведучого.
До речі, і міф про його нецензурну лайку в ефірі “От така х.., малята,..” колеги списують на чергове бажання очорнити образ Діда Панаса. Перевірити плітки проблематично, тому що програми легендарного казкаря виходили не у записі, а в прямому ефірі.
Зірка українського екрану отримував за одну програму 20 рублів і на піку популярності жив в однокімнатній квартирці на Шулявці.
Телесвітлофор цензури
З 2003 року в Україні діяв закон, що вимагав маркувати всі телепрограми на предмет відповідності контенту віковій категорії глядача.
Зелене коло – передача для всіх; жовтий трикутник – дітям можна, але лише в присутності дорослих; а червоний квадрат – знак можливої еротики або жахів, що категорично протипоказано дитячій аудиторії та людям з тонкою нервовою організацією.
Цей “світлофор” повинен був відображатися і в програмах телепередач, і безпосередньо на екрані. Проблема прийшла звідки не чекали. Не те щоб виробники або власника контенту забували розставляти геометричні кольорові мітки. Але навчилися маніпулювати.
Часом довірливий глядач уважно вдивлявся у кожен кадр “червоноквадратної” програми, а обіцяної полунички на екрані так і не з’являлося – глядача дурили, стимулюючи подивитися нецікаві передачу чи фільм.
З 2016 світлофор скасовано – тепер на екрані може міститися попередження про мінімальний допустимий віці глядача (+12, +16).
Вежа-рекордсменка
Побудована в 70-ті роки в районі Сирець на місці старого єврейського кладовища київська телевежа має висоту 385 м і на сьогоднішній день є найвищим ґратчастою і суцільнозвареною спорудою в світі, найбільшою по висоті металевою вежею на території Європи і найвищою спорудою в Україні. Вона на 60 м вище за Ейфелеву вежу.
Її висота забезпечує передачу якісного телесигналу на відстань до 90 кілометрів. Що ж до якості контенту – то вже, як кажуть, справа смаку.
Читайте також: Найвища в Україні та світі. Вражаючий політ довкола Київської телевежі