На вулицях українських міст з’являються незвичайні автомобілі з великим написом «Шукаю батька». Це ініціатива Олександра Сагайдака з Білої Церкви.
Як пише Суспільне, чоловік майже два роки бореться за повернення свого батька, добровольця 129-ї бригади ТрО, що зник безвісти під час боїв на Донеччині.
Ігор Сагайдак пішов на фронт добровольцем. Його шлях пролягав через оборону Кривого Рогу, Херсонський контрнаступ та бої на Запорізькому напрямку. Попри контузію та реабілітацію, чоловік щоразу повертався у стрій.
Трагедія сталася у травні 2024 року на Донецькому напрямку. Під час операції з укріплення позицій група з десяти бійців потрапила у засідку або під щільний вогонь. Вийти вдалося лише двом. Решта десять, серед яких і Ігор Сагайдак, отримали статус «зниклих безвісти». Згодом стало відомо, що деякі з побратимів потрапили в полон, проте доля батька Олександра досі офіційно не встановлена.
Ідея розміщувати інформацію на машинах виникла в Олександра під час поїздок на обміни полоненими. Він бачив, як родичі зниклих намагаються отримати бодай якусь звістку від звільнених бійців, буквально засипаючи їх запитаннями в перші ж хвилини свободи.
«Я бачу цей стан хлопців, яких обмінюють, і ту кількість інформації, яку люди намагаються їм дати одразу. Мені здалося, що це для них дуже важко. Я думав, як зробити інформацію доступною, але не створювати для звільнених зайвого тиску під час реабілітації», — пояснює Олександр.
Для цього чоловік скуповує вживані авто, наносить на них дані про батька та контакти й залишає біля медичних закладів, де військові проходять лікування або реабілітацію. Так звільнені з полону можуть побачити обличчя побратима у спокійній обстановці та згадати, чи бачили його у таборах чи в’язницях.
Такі автівки вже стоять у Києві, на Вінниччині, Львівщині, а нещодавно чергова машина з’явилася у Чернігові біля обласної лікарні. Наступний пункт — Хмільник.
Олександр наголошує: це не покинутий транспорт, а інструмент пошуку. Конфліктів із поліцією чи адміністраціями лікарень за цей час не виникало — люди з розумінням ставляться до біди сина. Щоденна боротьба
Попри те, що Олександру іноді телефонують люди, які нібито бачили схожу людину, він орієнтується лише на офіційні дані Координаційного штабу та Червоного Хреста. Проте зупинятися він не збирається.
«Я для себе зафіксував, що це щоденна, важка, кропітка емоційна робота. Треба боротися за своїх рідних, за свою сім’ю. Це важкий шлях, і його треба пройти», — каже чоловік.
Олександр вірить, що завдяки цим автівкам хтось із повернених захисників обов’язково впізнає його батька і дасть ту саму звістку, на яку родина чекає вже понад два роки.