752: хто насправді збожеволів?
Доктор медицини і за сумісництвом бригадефюрер СС Артур Гютт якось сказав: «Ми всі бажаємо, щоб настав час, коли на всьому світі не буде ні психічно хворих, ні недоумкуватих, ні в лікарнях, ні за їх межами. Як було б чудово жити в світі, де все абсолютно і всі щасливі». Такої ж думки притримувалися усі нацисти, для них психічно хворі були не людьми, а біологічним сміттям.
Тому не дивно, що першими жертвами Бабиного Яру стали пацієнти лікарні ім. І. Павлова, яка знаходилася неподалік урочища. За деякими свідченнями, спочатку розстріляли 311 хворих-євреїв, а потім знищили і решту душевнохворих. Розправа відбулася 27 вересня 1941 року. Очевидно, місце вбивства сподобалося нацистам і вони вирішили відкрити тут справжній конвеєр смерті.
Читайте також: Кривава заграва: 80-та річниця загибелі Хрещатика
2 000: зустрічаємося біля цвинтаря
Того ж таки 27 вересня 41-го року було надруковано більше 2-х тисяч оголошень: «Всі жиди міста Києва і околиць повинні з’явитися в понеділок 29 вересня 1941 року на 8 годину ранку на перетин вул. Мельникова та Доктерівської (біля кладовища)…»
Читаючи ці звернення, євреї не могли чекати нічого доброго, але ніхто й подумати не міг, що події розгортатимуться аж так криваво. Євреям обіцяли, що їх депортують, відправлять на роботи. Мовляв неподалік цегляного заводу є залізнична станція, з неї і відправлятимуть київських євреїв у краще життя.
За спогадами очевидців, 29-го вересня був чудовий теплий день, по всім вулицям Києва текли «живі струмочки» євреїв, які зливалися у справжню річку на вулиці Мельникова. Йшли, здебільшого, літні люди та жінки з дітьми. Українці проводжали своїх жінок єврейської національності, а ще сусідів, однокласників, друзів.
Були серед натовпу люди, які про щось здогадувалися і благали євреїв не ходити, але за непокору нацисти погрожували розстрілом. Вибираючи між смертю та депортацією, євреї обирали останнє, незнаючий, що насправді ніякого вибору немає.
Із спогадів Діни Пронічевої: «З дому ми рушили о 7 годині ранку, з Тургенєвській вийшли на вулицю Артема, а потім по вулиці Мельника до єврейського кладовища. Зібралася величезна кількість людей: чоловіка, жінки, люди похилого віку, діти; матері несли на руках немовлят… До воріт єврейського кладовища, на Дегтярівській вулиці, ніхто не контролював цього руху. Біля воріт кладовища утворився затор; виднілися дротяні загорожі і протитанкові їжаки. Близько них стояли німці в касках, озброєні гвинтівками. Туди, за дротяні загорожі, впускали всіх, звідти ж – нікого».
Читайте також: Матч смертників в Києві: футбол на тлі війни
33 771 людина не рахуючи дітей
Щойно процесія дісталася місця призначення, стало очевидно, що це кінець – пролунали перші постріли. Більше ні у кого не залишилося сумнівів – євреї добровільно прийшли на власні похорони.
Загально відомо, що нацисти славилися з неабиякою любов’ю до порядку. Проявили нелюдяну впорядкованість вони і у організації конвеєру смерті. Євреїв розбивали на групи по 30-40 людей, змушували роздягатися, а потім підводили до краю урочища. З іншого боку розташовувалися кулеметники уже готові стріляти. Лунали постріли. Мертві євреї падали у яму, а на їх місце вже підводили чергову групу приречених.
Аби краще контролювати своїх жертв, нацисти часто вдавалися до психологічних маніпуляцій. Розділяли жінок та дітей, обіцяли, що дітей пошкодують, якщо матері покірно приймуть смерть. Стояв неймовірний гул: діти плакали, кликали матусь, благали про допомогу, але на них майже ніхто не звертав уваги. На очах у цих ні в чому не винних дітей розстрілювали мам, а потім черга доходила і до самих діточок. Обіцянки пожалити малечу, ясна річ, були брехнею.
Читайте також: В’язні Сирецького концтабору: змушені порсатися у трупах, їсти пацюків та просити смерті
Про дітей Бабиного Яру варто сказати і ще кілька слів, адже їх смерть була подекуди була навіть більш моторошною, ніж смерть дорослих. Нацисти економили набої, тому в прямому сенсі слова скидали немовлят на купу, а потім просто били головою об землю. Наймолодшій жертві Бабиного Яру було всього три дні, що зробила ця крихітка і чому заслуговувала на смерть – питання, яке немає відповіді.
За два дні з 29 по 30 вересня було розстріляна 33 771 людина, у це число не ввійшли діти віком до 3-х років, їх нацисти не рахували, очевидно, не вважаючи за людей.
Із спогадів Гені Боташевої: «Тут починалося найстрашніше. «Шнель», «швидше», – тільки й чули ми, удари сипалися з усіх боків. Мама, як могла, прикривала нас, намагалася, щоб удари перепадали їй, а не нам… Немає слів, щоб передати, що творилося. Люди рвали на собі волосся, істерично кричали, божеволіли. Раптом я побачила, що плаче немовля, яке лежить на землі. До нього підскочив фашист і прикладом розтрощив йому голову. В цю мить я, напевно, і втратила свідомість».
Читайте також: Героїня України Тетяна Маркус: зваблива, небезпечна й незламна
100-150 тисяч: дістати з-під землі
Розстріли 29-30 вересня 1941 року були лише початком. Майже до самого відходу нацистів з Києва в урочищі Бабин Яр лунали постріли. Це було місце де смерть панувала безроздільно. Кияни згадують, що місто накрила удушлива хвиля смороду, адже десятки тисяч трупів ніхто не закопував, їх лише злегка присипали землею або піском. Щоночі братська могила ворушилася і стогнала: ще живі, хоч і поранені, люди помирали довго і повільно, задихаючись під вагою трупів.
Весь цей кошмар продовжувався невблаганно довго, у Бабиному Яру свою смерть знайшло 100, за іншими даними 150, тисяч людей. Аж поки в 1943 році не стало зрозуміло, що в Київ от-от увійдуть червоноармійці. Урочище Бабин Яр стало проблемою – масштабним свідченням злочинів проти людяності.
Аби приховати сліди своїх злочинів нацисти скористалися дармовою робочою силою. Вони зігнали в’язнів Сирецького концтабору, який знаходився у двох кроках від урочища, і змусили людей порсатися у братській могилі. Тут знову ж таки проявилася неабияка впорядкованість: на в’язнів надівали кайданки, аби не втекли, видавали їм крюки. Треба було діставати трупи з-під землі і спалювати. До речі, своєрідний крематорій зробили з могильних плит єврейського кладовища.
Тіла горіли і Київ знову тонув у задушливому смороді смерті. Але виявилося, що спалити останки не так вже і просто: залишалися кістки. Їх треба було перемелювати на спеціальній машині. Так нацисти за всяку ціну намагалися приховати справу своїх рук. Їм це не вдалося зробити, світ таки дізнався правду про Бабин Яр.
Із спогадів Раїси Дашкевич: «Я, як і всі матері, тримала на руках свого синочка. Потім, видно, впала, втративши свідомість, і не пам’ятала вже нічого. Багато разів приходила в себе, відчувала, що жива: чула гавкіт собак, ніч, відчувала холодне тільце своєї дитини піді мною і вагу трупів на мені і знову впадала в безпам’ятство. Сильний озноб і страшний біль в голові і в усьому тілі змусили мене поворухнутися, і я стала вибиратися нагору. На моє щастя яр з цього боку виявився не дуже крутим. Чіплялася за чагарники, траву, я якось виповзла».
Читайте також: «Люди втрачали розум, намагалися покінчити з собою. Київ потонув у трупному смороді». Спогади очевидців про Бабин Яр
29 врятованих та 4500 праведників
Із урочища, фактично з того світу, вибралися живими лише 29 людям. Це на противагу тим 100 тисячам, які загинули. Число вцілілих вкладається в рамки статистичної похибки. Такою є жахлива математика Голокосту.
Поставити крапку в історії Бабиного Яру неможливо. Доки існуватиме людська пам’ять, доти ми будемо згадувати моторошні події вересня 41-го. Але закінчувати матеріал, присвячений 80-м роковинам трагедії, хочеться на чомусь обнадійливому, наскільки не взагалі можливо.
Обнадіює те, що в місті знайшлося щонайменше 4500 киян, які ризикували власним життям, життям всіх своїх рідних, життям навіть сусідів. Ці люди наважувалися переховувати та рятувати євреїв. Нацисти обіцяли, що кожного небайдужого до долі єврея буде розстріляно. І тим не менш знаходилися рятівники. Їх називають Праведники Бабиного Яру, це урочисте звання запровадили 1989 року.
Із спогадів Раїси Дашкевич: «Добралася до будиночка (з яру – ред.), постукала, на порозі будинку побачила стареньку, перелякану моїм виглядом, і знову втратила свідомість. Три страшних дня вона ховала мене в погребі, звичайно, дуже ризикувала, німці обходили розташовані поблизу будинки і якщо знаходили когось, хто переховувався, то всіх розстрілювали. Я була в агонії, а вона, добра моя перша рятівниця, відпоювали мене травами, змащувала подряпане тіло, годувала, як маленьку дитину. Вмовляла: ти на єврейку не схожа, молода, жити тобі треба».