Втікали під звуки стрілянини росіян в селі
Сім’я Руслана до повномасштабного вторгнення мешкала у великому цегляному будинку, де було затишно двом поколінням: батькам його дружини, та його власній з двома дітьми.
До 9 березня в їхньому смт було чутно вибухи – коли гупало надто голосно, ховалися в погріб. Але ще тоді схованкою користались більше з обережності. Бойові дії відбувалися у сусідніх населених пунктах – звуки доносились, однак руйнувань не завдавали. Ще вранці 9 березня село було вільним. Однак за кілька годин ситуація різко змінилася.
«Почули гуркіт танків, автоматні черги. Це вже були росіяни – недалеко, в сусідніх селах. Стріляли-стріляли-перестрілювалися. А 9-го прорвалися до нас. На окраїнах села вони були. Ми почули, що вже дуже близько, танки їдуть, стріляють, автоматні черги чутно, перестрілки, вже ясно було».
ЗСУ виганяли росіян з сусідніх населених пунктів, розбили ворожу колону під Скибином, і окупанти, втікаючи, потрапили в Велику Димерку.
Руслан згадує події того дня та пригортає сина.
9 березня був день народження його старшої донечки. Проте замість святкувати, довелося швидко збирати речі та втікати:
«За півтори години зібралися, взяли теплі речі, кинули в машину, і поїхали на Київ. Вони ще блокпостів не наставили тоді».
Про наступ на населений пункт люди писали у вайбері та в телеграм-каналах. У будинку залишалися батьки дружини Руслана. Старшим людям не хотілося залишати рідний дім. Думали, що пересидять. А через кілька годин росіяни окупували усе село.
Минали блокпости ЗСУ, що не пропускали в бік сіл, де вже тривали бойові дії
Родина з дітьми встигла вибратися вчасно. Коли їхали трасою в бік Києва, дорога на Чернігів була перекрита – ЗСУ не пропускали туди людей, щоб не наражати на небезпеку. Поїхали в бік Броварів, до столиці, а далі переїхали Білу Церкву та зупинилися в місті Тетієві. Зняли там житло та перечікували до завершення деокупації.
Окупація Великої Димерки – це відсутність світла та телефонного зв’язку, присутність росіян на вулицях. Ті, що залишились, були змушені переховуватись у холодних погребах, перечікуючи невідомість ночі у темряві.
В окупованому селі залишались переважно люди похилого віку
Місцеві кажуть, що про випадки фізичного насильства не чули. В селі були росіяни, натомість кадирівців та бурятів не бачили. Через кілька днів після окупації вороги дали зелений коридор – по ньому виїжджали старші люди (молодші з дітьми переважно евакуювались раніше – тими дорогами, які були ще відкриті).
А 17 березня до Руслана додзвонився сусід, який все ще залишався в селі: побачив через город, що дім горить.
«Шок був. Не знали що думати. Жінка плакала, дуже. Це будинок батьків».
Після деокупації хотіли повернутися додому – старенькі поселилися в господарському приміщенні, а родина з дітьми знайшла тимчасовий прихисток неподалік. Коли представники громади приїхали робити акт руйнувань, встановили, що дім знищено на 92%.
«В пожежну службу, міліцію робили звернення, приходили писали акти складали. Від старого стіни побиті – цегла стоїть, не знаємо, що будемо з ним робити», – каже чоловік.
Ніні родина чекає на відбудову
Зараз у дворі родини Бобко поруч з побитим стоїть модульний будинок з 2-ма невеликими кімнатами і майбутньою кухнею. Вони отримали в якості допомоги від міжнародної організації Save the Children.
У Великій Димерці є 5 таких осель для людей, які втратили житло через окупантів. Тимчасові стіни з вбиралнею та кухнею дарували родинам з дітьми, аби ті росли і вчилися в людських умовах. Термін придатності дому оцінюють у 25 років.
«Ми були першими в Великій Димерці, хто поставив 5 модульних будинків від Save the Children. Було зареєстровано 5 сімей, що пережили окупацію, і в них повністю зруйноване житло, мали відповідні документи на це. Ми їх подали на отримання допомоги у вигляді мобільних будинків, які встановлюються на їхній земельній ділянці біля зруйнованого будинку. До нього робиться підключення комунікацій та комплектування», – розповідає адміністратор ГО «Твій шлях» Сергій Шестопал.
Представники організації, що займаються у Великій Димерці гуманітарною допомогою родинам з дітьми, які постраждали внаслідок війни, їздили додому до учнів місцевої школи, знайомилися з батьками, а потім вирішили попросити у закордонних меценатів про більш затратну потребу – будинки для сімей. Так і вдалося допомогти принаймні деяким родинам.
Серед них 2 сім’ї вчителів, що залишились без даху над головою та мали вибір виїжджати з села чи залишатися працювати вдома. В смт вчаться понад 2500 дітей (місцевих і з околиць), тому потреба в педагогах вкрай гостра.
Близько сотні сімей Великої Димерки потребують принаймні тимчасового житла
У Великій Димерці залишаються родини, старші люди, в яких будинки знищено війною. Відтак, активісти готові поділитися досвідом з іншими волонтерами, які мають можливість посприяти у будівництві тимчасового житла. Кажуть, підрядники, які роблять добре свою справу, вже є в Україні. Чимало – мають досвід встановлення подібних будинків, працювали у інших деокупованих населених пунктах на Київщині. Просити у місцевої влади земельні ділянки та чекати погодження потреби немає – невеликі будинки можна ставити поруч зі зруйнованими стінами – на городах та подвір’ях, які є власністю жителів. Були б гроші.
За офіційними даними у смт Велика Димерка внаслідок вторгнення росіян вщент знищено 99 будівель, ще 176 – були зруйновані частково. У червні 2022 року у Великодимерській громаді на рівні місцевої влади почали збір відомостей про тих, хто потребує модульного житла, проте досі не вдалося знайти спонсорів на реалізацію задуму. Відтак, проблема залишається актуальною.
Сергій Шестопал каже, що важливим фактором під час розгляду заявок на модульні будинки закордонними партнерами є готовність усіх документів та чітко встановлене право власності. Наприклад, люди, які не мали завершене оформлення своїх будов, отримали майно за договором дарування, не мають усіх зібраних документів про пошкодження, можуть мати труднощі під час розгляду заявок щодо них спонсорами з метою прийняття рішень.
Відтак, краще заздалегідь радитись з юристами та готувати всі папери. Збір заявок зазвичай відбувається швидко, більшість міжнародних спонсорів звикли працювати в обмежені терміни та настрахані можливою корупцією. Відтак, чим більше ладу в паперах, тим краще.
Є родини, які бояться навіть претендувати на модульні будинки, щоб не втратити можливість участі у державних програмах, які передбачають кошти на відбудову житла або у майбутньому пропонуватимуть можливість участі у проектах відбудови.
В українському законодавстві ніде не вказано, що проживання людей у тимчасовому модульному сховку є перешкодою для отримання підтримки відповідно до проектів капітального відновлення нерухомості. Тому подаватись варто за всіма можливими пропозиціями, які наявні в регіоні.
А от тим, хто збирає заявки від постраждалих для звернення до благодійників, Сергій Шестопал радить чітко враховувати, скільки саме осіб буде мешкати в модульному будинку. Бо хоч такі домівки утеплюються, мають кондиціонери, вікна та оснащені комунікаціями, існують обмеження: якщо у них перебуватиме забагато осіб, то в нічний час людям не буде чим дихати. Провідність стін з цегли та тимчасових помешкань різниться. Водночас, родина з 4-5 осіб у подібному домі на 3-4 кімнати почуватиме себе комфортно. Проекти будівництва, які нині реалізовуються на Київщині, раніше проходили попередні розрахунки та випробування.
А у родини Бобко тепер хоч і з’явилося безпечне помешкання – біль від втрати родинного дому не вщухає. Бо як будуть відбудовувати хату, не знають. Тому мріють про отримання у майбутньому підтримки на відновлення житла за державною програмою – і для них з дітьми, і для старих батьків, які оселилися в господарській будові.
А ще – дорослі шукають можливостей психологічного становлення для себе, і для дітей:
«Діти чули вибухи, знали що війна. (у перші дні вторгнення) спали вдягнуті, взуття біля ліжка. Брали речі – ми свої, вони свої, і бігли в погріб. Вже не такі маленькі, все розуміли. Стрес був», – ділиться Руслан Бобко.
Нагадаємо, у березні було анонсовано аукціон зі збору коштів на відбудову зруйнованого житла. Багатодітна родина Семиног з селища Велика Димерка на Київщині внаслідок російської окупації втратила свій дім, а на їхньому городі лишився ворожий танк.