Земляний вал накрив територію понад 30 га від нинішнього Подільського узвозу до Куренівського парку. Все, що там було, зникло під рідкою грязюкою товщиною до 4 м. Це пекло у столиці тривало півтори години.
Техногенна катастрофа 13 березня 1961-го, яка забрала життя багатьох людей і залишила без даху над головою близька пів тисячі сімей, увійшла до історії як Куренівська трагедія. Навіть через понад 60 років після Куренівської трагедії не має точних даних про кількість людей, які насправді загинули.
У романі-документі “Бабин Яр” Анатолій Кузнєцов згадував, що тільки в перші хвилини, коли пульпа обвалилася на Куренівку, захлинулися сотні людей: “Люди, які були в трамваях, машинах, гинули, мабуть, не встигнувши зрозуміти, що сталося. З в’язкої трясовини, що рухається, виринути або видертися було неможливо”.
В Києві подейкували: насправді загинули 2 тисячі людей. А хтось казав і про 5 тисяч. Проте жодних документів, які б підтверджували такі дані, наразі не виявили.
Офіційної цифри на 31 березня 1961 року: 145 загиблих. А масштабні розкопки на Куренівці й виявлення тіл почалися наприкінці весни, коли зійшла вода. І тривали вони протягом двох років.
Ніхто й ніколи не повідомляв про кількість знайдених там останків. У Звіті спеціальної комісії Держбуду УРСР з нагляду за станом Бабиного Яру йдеться: “Вивезено з району затоплення 326 тис. м³ ґрунту, іншу частину ґрунту в обсязі 324 тис. м³ перелопатили екскаваторами”.
Непрямим показником реальної кількості жертв могла б слугувати кількість людей, зниклих безвісти. Але офіційні повідомлення не містять такої інформації.
При тому, Анатолій Кузнєцов свідчив: “По яру розлилося озеро. Я ходив туди і вражено дивився на озеро бруду, що поглинає попіл, кістки, кам’яні осипи могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, подаючи пульпу. Це тривало кілька років. Греблю підсипали, вона росла, і 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок”.
Як один злочин спричинив інший?
Бабин Яр ‒ урочище, в якому нацисти у вересні 1941 року лише за два дні розстріляли близько 34 тисяч євреїв. Загалом в урочищі вони вбили близько 100 тисяч людей різної національності. Зараз Бабин Яр ‒ один зі страшних символів Голокосту. Але після війни радянська влада знищувала це місце і пам’ять про нього.
Спочатку в Бабиному Яру влаштували сміттєзвалище. Потім влада УРСР вирішила його засипати й вирівняну територію перетворити на місце розваг – парк культури та відпочинку зі спортивним корпусом, стадіоном, літнім відкритим басейном, штучним катком, тенісними кортами, кав’ярнями, кінотеатром, танцювальним майданчиком. Так мала назавжди зникнути пам’ять про сотні тисяч розстріляних там людей.
Саме цей злочинний намір поклав початок подіям, які призвели до Куренівської трагедії.
Урочище почали заповнювати рідкими відходами сусіднього цегельного заводу. За 10 років в Бабин Яр намили близько 4 мільйонів кубометрів пульпи. Дренажна система з цим не справлялася. Щоб заощадити, замість бетонної дамби збудували піщану та ще й на десять метрів нижчу. А напередодні трагедії демонтували помпову станцію.
І вранці 13 березня 1961 року піщана дамба в Бабиному Яру не витримала. О 8:30, пульпа прорвала дамбу.
Лише о 10-й годині ранку пульпа та вода з Бабиного Яру перестала прибувати. Пульпа накрила територію понад 30 га від нинішнього Подільського узвозу до Куренівського парку. Все, що там було, зникло під багнюкою товщиною до 4 м.
Грязьове цунамі повністю знищило 68 житлових і 13 адміністративних будівель, а також поруйнувало близько 300 квартир та будинків. За лічені хвилини без даху над головою опинилися майже 1300 киян.
Вал грязюки практично знищив трамвайне депо імені Красіна, під гряззю загинули 50 працівників.
Люди, які опинилися в епіцентрі катастрофи, мали небагато шансів вижити. Комусь пощастило врятуватися на деревах і дахах приміщень.
Пекло тривало півтори години.
Влада залучила військових, міліцію, пожежників, будівельників та техніку для ліквідації наслідків катастрофи.
Розгрібаючи бруд, ковші екскаваторів раз по раз рвали та витягала фрагменти людських тіл – частина їх так і лишилася не ідентифікованою. Відкопали групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо.
“Це було моторошно! Деякі водії навіть не могли працювати й покидали роботу”, – згадувала одна очевидиця куренівської трагедії.
Замовчування
Радянська влада піддавала суворій цензурі будь-які згадки про катастрофу. Після прориву дамби військові одразу оточили периметр катастрофи й нікого не впускали. Кілька днів зв’язок зі столицею було відключено – щоб інформація не розходилася за межі міста. Пізніше у газеті “Вечірній Київ” з’явилася невеличка замітка про катастрофу.
Киян обурило, що трагедію замовчують. Одні називали це “помстою розстріляних” у Бабиному Ярі, а інші “Божою карою” через закриття Києво-Печерської Лаври.
КДБ вилучав знімки та засвічував плівки фотоаматорів, які фіксували аварію. В масштабах країни про катастрофу це не повідомляли.
Кількість загиблих
Лише через три дні, 16 березня, Українське радіо повідомило про 53 загиблих, 18 березня – про 72.
31 березня 1961 року Урядова комісія оголосила остаточну цифру: 145. Ішлося про кількість тіл, знайдених рятівними бригадами.
Проте масштабні розкопки на Куренівці й виявлення тіл почалися наприкінці весни, коли зійшла вода. І тривали вони протягом двох років.
Ніхто й ніколи не повідомляв про кількість знайдених там останків.
Одна з перших працювала з архівними документами Куренівської трагедії історик Тетяна Єстаф’єва говорить, що така цифра перебільшена: “Я вірю офіційним даним, які знаходила в документах під грифом “цілком таємно”. Їх надсилали у вищі владні кабінети Києва та Москви. Партійним керівникам не було сенсу брехати самим собі. Тому я вірю, що жертвами Куренівської трагедії стали 145 людей і набагато більше були поранені”.
Однак, на думку сучасного дослідника історії Києва, автора книг “Куренівський апокаліпсис” та “Київський потоп” Олександра Анісімова, Куренівська трагедія забрала життя 1500 людей.
Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 рублів. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові “хрущовки”. Решта поховані на різних кладовищах Києва та області, аби применшити масштаби трагедії.
Покарані
За кілька місяців, і навіть за кілька днів до катастрофи тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали про можливість трагедії. Люди ще в середині лютого почали помічати, що стіни дамби, яка утримувала пульпу, помережені струмочками, що невпинно збільшуються. Кілька років поспіль трамвайне депо імені Красіна потерпало від підтоплень, про що надсилалися регулярні сигнали до мерії.
Коли на початку березня підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, до кабінету Давидова потяглися вервечки “ходоків”. Однак на всі тривожні сигнали лунала відповідь, що ситуація під контролем, а пізніше “панікерів” просто виганяли з кабінету, погрожуючи арештами.
Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи – партійні чиновники заборонили “сіяти паніку” у надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії.
Подейкують, що, коли Давидов почув про “куренівську трагедію” і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.
Через пів року після трагедії Київський обласний суд виніс вирок шістьом особам ‒ двом проєктувальникам з Москви та чотирьом керівників Київського будівельного управління. Матеріали кримінальної справи були знищені “за давністю терміну зберігання”.
