Та її обличчя жодного разу не змінило свого виразу – княгиня Ольга все так же впевнено й спокійно дивиться на свій Київ з постаменту на Михайлівській площі.
Перша з “історичних”. І остання
На початку ХХ ст. на Михайлівській площі у Києві було встановлено пам’ятник княгині Ользі. З висоти 3,5 метрів сувора очільниця безжальних походів на древлян дивиться у бік Хрещатика й донині. В одній компанії з колишньою правительницею Київської Русі – апостол Андрій Первозванний та брати-місіонери Кирило й Мефодій. Памятник цілком органічно вписався в міський простір і виглядає тут доречно. Та спочатку планувалося, що таких скульптурних композицій буде щонайменше кілька десятків.
На початку ХХ ст. Київський відділ Всеросійського імператорського військово-історичного товариства почав активно просувати проект під назвою “Історичний шлях”. На території від Михайлівського монастиря й аж до Софійського собору хотіли закласти алею, вздовж якої встановити до сорока подібних скульптурних композицій.
Варто сказати, ідея не була оригінальною. Закладений у 1895 році за наказом кайзера Німеччини Вільгельма ІІ бульвар у берлінському парку Тіргартен був дуже схожим на запропонований “Історичний шлях” й ідеологічно, й технічно. Вздовж алеї довжиною в 750 м розташували більше 30 скульптур правителів, причому в кожному випадку скульптурний ансамбль крім памятника курфюрсту чи королю включав також пару-трійку бюстів видатних осіб, які були відомими чи знаковими фігурами під час його правління. А отже, саму ідею для “Історичного шляху” просто “здерли” з берлінської Алеї Перемоги.
У 1911 році військово-історичне товариство представило свій перелік історичних особистостей для аналогічної київської алеї. Перша скульптурна композиція присвячувалася доісторичному Києву, цей період вирішили втілити через скульптурні образи архангела Михаїла, літописних братів-засновників міста Кия, Щека і Хорива та перших київських князів Аскольда й Діра. За ними – князь Олег, княгиня Ольга, її син князь Святослав Ігорович, князь-хреститель Київської Русі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий та Володимир Мономах у парі, а також Данило Галицький, київський митрополит Петро Могила, цар Петро І, архієпископ Феофан Прокопович, лікар Микола Пирогов та ін.
Ольга, яку ми ніколи не побачимо
Починати зводити масштабний проект вирішили не з Щека та Хорива, а з єдиної жінки в загальному переліку історичних особистостей – Ольги.
З реалізацією дуже поспішали. Навесні 1911 року затвердили рішення про відведення земельної ділянки під спорудження пам’ятника Св. Ользі навпроти Михайлівського монастиря. Й відразу ж призначили дату його відкриття – серпень того ж року. Як то кажуть, щоб двічі не вставати: подію вирішили підігнати під вже запланований до Києва візит імператора Миколи ІІ.
За право бути головним скульптором проекту змагалися викладач Київського художнього училища Федір Балавенський та його учень, 24-річний Іван Кавалерідзе. Перемогла молодість. Правда, в ході робіт учень тісно співпрацював з учителем, адже не мав досвіду спорудження скульптур такого масштабу.
У травні заклали перший камінь і почали роботи. Через брак часу і грошей лиття бронзової княгині відклали на невизначене “потім”, вирішивши спершу втілити її хоча б у цементі.
Проект Кавалерідзе визнали переможцем, втім після того суттєво його корегували. Скульптор бачив у княгині передусім вольову, войовничу й безстрашну очільницю свого народу, яка здатна захищатися, мстити ворогам і міцно утримувати владу в своїх руках. Великий меч в руках, що слугував опорою всій її величній фігурі, здавався йому логічним і доречним символом її володарювання. Та церква виступила проти й затребувала внести правки в образ. Церковники воліли бачити в княгині доброчесну християнку, а не державного діяча. Аргументи автора на кшталт “я художник, я так бачу” до уваги не взяли. Меча з руки забрали, натомість повішали на шию жінки хрест. Пусту руку зігнули в лікті, змусивши нею триматися не за зброю, а за символ належності до християнської віри.
Скульптор Федір Балавенський, між іншим, пропонував варіант, в якому Ольга прикриває мечем свого маленького сина. Логіка зрозуміла: жінка, в якої вбили чоловіка, залишивши її з малою дитиною, піде на найвідчайдушнішу помсту. Й не дивно, якщо в запалі материнського інстинкту їй вдасться навіть розширити кордони власної держави… Але й цю ідею, звісно, церква не підтримала.
Втім, є й інші запитання щодо достовірності монументальної Ольги.
Історичні документи не зафіксували точної дати народження княгині, та дослідники вирахували її за іншими ключовими життєвими подіями на кшталт одруження, народження сина чи відвідування Константинополя. Вийшло, що правити в Києві вона почала у віці щонайменше 50 років. Поважна дата, тим паче в ті часи, коли до неї мало хто просто фізично доживав, не те що зберігав неабияку енергійність, волю та відвагу. Та Св. Ольга демонструє не лише оспівані в літописах гострий розум та фізичну активність, а й чудеса тогочасної доглядаючої косметології чи, може, навіть пластичної хірургії. Всі відомі зображення княгині чи пам’ятники на її честь закарбували образ красивої юної діви навіть без натяків на зморшки. Київській на вигляд років 30, не більше.
Зі скульптурами Кирила і Мефодієя не креативили. Просвітителів за традицією зобразили бородатими старцями, Кирилові дали в руки сувій, Мефодію – книгу.
Андрій Первозванний дивиться на інших героїв композиції збоку, але рука його повернута в інший бік, ніби він наполегливо вказує присутнім на щось вдалині. Якщо рухатися за рукою – на Бесарабський ринок.
Чому Ольга?
Якщо в історичному контексті логічною першою скульптурною композицією виглядали архангел Михаїл та засновники міста Кий, Щек і Хорив, то чому ваяти першою вирішили княгиню Ольгу?
Справа в тому, що ділянка біля Михайлівського монастиря, на якій згодом з’явилася цементова княгиня, за рішенням міської думи від 1909 року вже була виділена під спорудження пам’ятника. Але не місцевому відділу Всеросійського імператорського військово-історичного товариства, а Об’єднаному комітетові зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові.
Ймовірно, причина саме в цьому. Адже ухваленням рішення про влаштування “Історичного шляху”, міська дума вбивала двох зайців: задовольняла імператорське товариство визнанням лобійованого ним проекту та заодно ставила хрест на планах, які так дошкуляли російським націоналістам, – зведенні пам’ятника Кобзареві.
Рішенням 1911 року міська дума Києва скасовує своє попереднє рішення про встановлення пам’ятника Шевченкові біля Михайлівського монастиря та виділяє під нього ділянку в іншому місці (на Караваївській площі, нині площа Льва Толстого), а цю ділянку передає на спорудження “Історичного шляху”.
Історична помста
І все-таки погруддя Тараса Шевченка тут з’явиться. Хоча й за сумнівних історичних обставин. У 1919 році більшовики знесли пам’ятник княгині Ользі, вірогідно, взявши до уваги виключно напис “Дар Государя Императора городу Киеву. Лето от Р. Х. 1911”. На місці поваленої, розтрощеної на шмаття цементової княгині нашвидкоруч встановили скульптуру Шевченка роботи Бернарда Кратка. На Кирила і Мефодія разом з Андрієм Первозванним революційно-руйнівного запалу не вистачило – обмежилися тим, що забили їхні фігури дошками.
За більшовицькою традицією, під пам’ятником “борцеві з царськими кайданами” провели мітинг, учасники якого, кажуть, в своїх полумяних промовах і самого Кобзаря неодноразово записали в більшовики.
Втім, встояв він на цьому місці недовго. У середині 20-х років площу перед Михайлівським монастирем остаточно зачистили від залишків пам’ятників і Кратка, і Кавалеридзе. На заасфальтованому “в нуль” майданчикові не залишилося навіть згадки про буремні монументальні баталії. Й звісно ж, на тому було покладено край так і не народженому проектові “Історичний шлях”.
Реабілітована
У середині 90-х років ідею відродити пам’ятник княгині Ользі вноситься як окремий пункт у передвиборчу програму Леоніда Косаківського, який бореться за посаду міського голови Києва. Містом ширяться листівки, в яких йдеться про “прийняття рішення про відновлення пам’ятника княгині Ользі, апостолу Андрію, святим Кирилу та Мефодію, ведуться проектно-пошукові роботи з метою відбудови Михайлівського Золотоверхого собору…”
“Ці та інші добрі починання у справі збереження історико-культурної спадщини Києва дають впевненість, що Л. Г. Косаківський і на посаді голови Київської міської Ради народних депутатів буде приділяти цій справі належну увагу”, – йдеться у агітці.
Всіх, хто за відновлення пам’ятника княгині Ользі, закликають віддати голос за Косаківського.
Свята Ольга допомогла чи інші сили – вже не взнаємо. Але Косаківський і виконав обіцянку, і виграв вибори.
В ході археологічно-пошукових робіт у серпні 1995 року на Михайлівській площі були знайдені закопані більшовиками 17 уламків статуї княгині. (Правда, скульптурну голову так і не не відшукали). Інші знайдені залишки склали докупи й встановили на Андріївському узвозі.
Тим часом всю скульптурну композицію вирішили відновлювати вже не в цементі, а в мармурі, вибирати який київські чиновники особисто їздили до Італії.
Урочисте відкриття пам’ятника княгині Ользі призначили на 25 травня 1996 року. Втім, і тут не обійшлося без ексцесів. Запрошення на урочистості були виписані від імені Косаківського. Втім, його самого на урочистостях не було. За офіційною версією, бути присутнім йому завадила раптова хвороба. Знаковий памятник відкривав його перший заступник Олександр Омельченко, який згодом замінить його не лише на урочистостях, а й на посаді голови міської державної адміністрації. Не згадано Косаківського і на відновленому пам’ятнику – хіба що видніються прогалини серед літер, ніби чиїсь прізвища в останній момент були просто збиті з вже виготовлених пам’ятних табличок. В ході урочистостей ім’я того, хто повернув цю пам’ятку місту, але мав конфлікт з владою, наважився вголос вимовити лише голова Фонду Івана Кавалеридзе Іван Драч.
Втім, це вже інша історія.