Як ідеться у інтерв’ю, у лютому 2022-го Назару було 20 років. І юнак-строкови став на захист столиці разом з друзями.
“Трусило все тіло – але зовсім не від страху чи нервів, а від адреналіну. Ми їхали в автобусі з частини, і товариш першим помітив, що у всіх руки тремтять. Він нам про це сказав, ми були такі збуджені, що навіть не всі зауважили. Заспокоїлися десь за годину-півтори. Йшов третій день вторгнення. Ми вже бачили ці відео з Київщини, які почали викладати в соцмережах, – як горить російська техніка, вибухи тощо”, – розповідає нацгвардієць.
Хлопець воював на Київщині – треба було будь-що втримати столицю. Людей критично не вистачало, тому для оборони залучили й строковиків. Назар пройшов усю кампанію на Київщині, був серед тих, хто воював за серце країни, а потім вони з товаришами іще протягом двох місяців зачищали ліси від залишків розбитих ворогів.
Каже, тоді ніхто не думав, що воює за столицю – відгризали у російських зайд кожен клаптик землі. Навіть якщо би нам випало боронити якесь село в іншій області, ми билися б так само, запевняє захисник. Було розуміння, що не дамо їм жодного метра української землі.
“Перше, що пам’ятаю після приїзду на Київщину, – це стовп вогню та диму у Василькові, там, де влучила ракета у нафтобазу. Ми були збоку, бачили це. Тоді на Київщині фронту як такого не було, межі підконтрольних територій постійно мінялися, тому в нас були різні позиції. Ми мали займати та тримати їх. Це переважно був район Ірпеня-Бучі, села навколишні, під’їзди до них, мости тощо”, – згадує Назар.
Він говорить, що особливої зброї, щоб зустрічати важку техніку, не було, тому армійці тихенько сиділи. Потім був наказ зберегти міст, то вони стояли там і захищали його. Набагато гарячіше стало потім. Один із найбільших боїв – коли виїхали разом із іншими підрозділами зустрічати колону російських танків під Бузовою. Там були перші втрати, але бійці вже мали й багато зброї, щоб їх зупиняти. Ту колону вони розбили.
Відомо, окупанти кидають “тиловиків” на смерть та виселяють людей з будинків – Генштаб ЗСУ.