Не палити, не смітити. Заборони старого Києва

13:35 19.03

Хто збивав з дахів бурульки, чому прочан не пускали до парків, представники яких професій мали привілеї щодо табакокуріння та чи легко жилося велосипедистам? Згадаємо найсуттєвіші соціальні норми, правила та заборони, що діяли у Києві півтора століття тому.

Не палити, не смітити. Заборони старого Києва

Будівництво

Щоб законно побудувати хоч шикарний прибутковий будинок, хоч невелику хату, треба було отримати дозвіл від міської Управи та вивчити діючі будівельні норми.

Вони суттєво відрізнялися в залежності від категорії вулиці. У редакції правил забудови Києва від 1873 року їх чотири: головні, другорядні, менш важливі та інші вулиці.

На головних дозволено зводити лише кам’яні високі будинки з залізними дахами.

Друга лінія допускає дерев’яні багатоповерхівки, але якщо перший поверх буде кам’яним.

Для будинків на вулицях третьої категорії актуальною залишається вимога лише про металевий дах, а от матеріал стін та кількість поверхів довільна: хоч один, хоч пять. Головне, щоб фасад був симпатичним, що у Будівельному уставі визначається як “поліпшений”.

І лише четверта категорія – то повна свобода. Що є, з того й будуй, не маєш можливості – не прикрашай. Хіба що кутові будинки рекомендувалося робити більш-менш привабливими зовні.

Будь-яке будівельне сміття – дошки, стружку чи залишки цегли – треба прибрати під кінець робочого дня у закрите приміщення або ж вивезти.

Київ півтораста років тому – це поки що місто не автомобілістів, а пішоходів. Тож створювати їм штучні перешкоди для пересування було категорично заборонено.

Будуючи хату, не дозволено низько розташовувати навіси над вхідними дверима чи захоплювати різного роду колонами та пілястрами тротуари більше ніж на 27 см. Між іншим, господар будівництва також був зобовязаним вимостити тротуар, з’єднавши свій дім з бруківкою основної дороги.

На вулицях третьої категорії пішоходам потрібно було залишити не менше метра, другої – двох. Власники апартаментів на вулицях першої категорії повинні були замостити тротуар до самісінької головної магістралі, скільки б метрів там не було.

Прибирання території

До виникнення різного роду крепів, жеків та обслуговуючих компаній уся повнота відповідальності за утримання прибудинкових територій цілковито покладалася на домовласників. Вони, звісно, передоручали увесь комплекс робіт найманим двірникам.

У великих прибуткових будинках їхній штат міг сягати двох десятків, у будинках на 2-3 господарі обходилися й одним.

У старому Києві ця посада була шанованою та відповідальною.

Двірник повинен забезпечити чистоту не лише власного двору, а й половини проїжджої частини зі “своєї” сторони.

Взимку розчистити на ній сніг та сколоти кригу. Заодно й прибрати бурульки на даху. Восени згребти й винести листя. Влітку тричі на день полити і газони, і дорогу. Й щоденно підмітати, але лише вдосвіта, поки немає жвавого руху. Вдень мітлу змінював совок – треба було прибирати з дороги кінський гній, яким тогочасний живий громадський транспорт щедро вкривав мостові. Крім того, двірники були зобов’язані надавати перехожим інформацію, куди можна сходити в туалет.

Такий обов’язок на них наклали постановою 1883 року, яка разом з тим заборонила перехожим “справляти природні потреби біля парканів чи воріт”.

Крім того, кожен киянин повинен був слідкувати у межах свого домоволодіння та прибудинкової території за станом зелених насаджень. Пиляти хворі, старі й сухі дерева, поливати молоді та сильні й насаджувати нові.

Людям середнього достатку видавали саджанці за рахунок бюджету, аби прискорити озеленення вулиць.

Та норма про посадку нових дерев законодавчо мала форму рекомендації, тобто брати і садити дерева було правом, а не обов’язком. Як результат, особливого ентузіазму кияни не демонстрували.

Озеленення

Наприкінці ХІХ століття під парками, садами, скверами і бульварами у Києві було зайнято лише 155 десятин землі (1 десятина – 1,12 га). І їхній стан був вкрай занедбаним.

Тут паслись корови й свині, у траві лежали й спали богомольці та безхатченки, кущі слугували клоачними місцями й заражали повітря своїми міазмами.  Царський сад являв собою повне запустіння, в ньому не розчищали дороги і він слугував притоном для бездомного люду. Сади Дворцовий і Университетський були закинуті. В Университетскому парку паслись корови, а родина мешкаючого там сторожа прала білизну й розвішувала її на деревах”,

– так описує стан громадських зелених зон у версії 1886 року Член Київської Садової комісії, вчений-садовод Олександр Осіпов у “Очерке истории древесных насаждений города Киева и деятельности Киевской Садовой комиссии”.

На окультурювання парків та садів з бюджету виділили близько 36 тисяч рублів. Але відразу ж зрозуміли: без жорстких обмежень для населення толку з таких інвестицій не буде. Кияни нещадно ламають дерева, крадуть троянди з клумб і смітять.

“Ця невихованість населення змусила посилити надзор, щоб зупинити знищувачів, та врешті просити сприяння поліції”, – констатує Осіпов.

У січні 1889 року міська влада встановлює суворі обмеження. Парки та громадські сади огороджують, а потрапити всередину може не кожен і не будь-коли.

Самим спірним виявився пункт про заборону відвідування парків прочанами. Навіть Дума визнавала, що таке рішення, говорячи сучасними термінами, трошки тхне дискримінацією. Втім, тхнуло й з-під кущів.

Уважно вивчивши питання, думські гласні (депутати) зійшлися на думці, що все-таки в зарості віруючих тягнуть не ботанічні, а суто фізіологічні потреби: полежати на траві та справити нужду. Як пише Осіпов, щорічно Київ відвідувало не менше 100 тисяч прочан. І розташований на їхньому шляху до Лаври Олександрівський парк вони перетворили в туалет. Вихід один – не пускати.

Велосипедисти

Їх теж до парків не пускають. Київ дуже повільно звикав до “кісткотрясів”, як жартома називали велосипеди до винаходу амортизаторів. Європа вже користувалася цим видом транспорту років 50, коли тут дозволяли їздити хіба що однією доріжкою у Маріїнському парку.

У 1892 році велосипедів врешті пустили на міські вулиці, але відразу ж подбали про довгий перелік обмежень. Їм заборонили їздити тротуарами і у місцях скупчення людей та екіпажів, а також кататися на великій швидкості та наввипередки.

Коли до Києва прибували якісь поважні особи, для велосипедистів закривали окремі вулиці: цей транспорт вважали ідеальним для використання терористами. Зустрівши хресну ходу, велосипедист повинен був спішитися і далі котити двоколісного. Те ж саме він мав зробити й при зустрічі з конем. Таким чином виходить, якщо добросовісно дбати про спокій пішоходів, церковників та тварин, місць для катання майже не залишалося.

Та й то не все.

Сідати за кермо можна було лише у спеціальному костюмі, який щільно закривав верхні та нижні кінцівки.

Не палити!

Де у Києві вперше повісили табличку з таким написом, історія мовчить. Але про пожежну безпеку тут дбали здавна. Палити тютюн заборонялося на ярмарках, у балаганах і на площах біля них, на складах деревини та легкозаймистих речовин, у театрі та цирку. Але останні дві локації мали виключення: повне табу на куріння стосувалося лише глядачів.

Артисти могли пустити дим у вбиральнях, якщо там встановлені спеціальні попільнички з водою. Музикантам дозволялося палити у спеціально відведених для того кімнатах.

Великий Київ у Google News

підписатися
    загрузка...