Олександр зізнався, що війна забрала в нього сім’ю – бо не може бути поруч з сином, який перебуває закордоном. А ще розповів, якою бачив ситуацію в армії та про виклики, що стоять як перед тими, хто на фронті, так і перед тими українцями, які нині цивільні. Про це говорив в проекті «Наодинці».
«Не хочу так публічно говорити про проблеми нашої армії. Є люди, які в цьому знаються більше, які за це відповідають. Думаю, для них усі проблеми, які є, не секрет. Із середини скажу, що іноді бракує просто всього. Іноді. І в забезпеченні. Бо за ці півтора роки я бачив різне. Але є чимало хорошого – братерство, талановиті командири, які дбають про своїх бійців, які жаліють їх, коли приймаються вірні рішення.
А є навпаки – коли командир самодур. І намагаючись вислужитись перед старшим командиром робить дурні помилки, через які страждають хлопці на непідготовлених позиціях чи вигрібають своєю кров’ю. Таке буває.
Чимало є проблем, чимало є позитивних моментів.
Але навіть з цими проблемами у нас просто немає іншого вибору. Ми не можемо зупинитися в боротьбі. Ми просто маємо стояти, триматися, вчитися, навчатися, підказувати.
Таке відчуття останнім часом, що всі звикли: «А, ну, цей дощ надовго. Повертаємося до своїх проблем, війна вже не така гостра. В принципі, перспектива зрозуміла, можна і так собі жить». І я бачу, як все більше і більше людей так починають вважати.
А нічого не змінилося. А що насправді змінилося з лютого чи з березня? Чи з травня? Та нічого не змінилося. Просто тоді люди дуже гостро відчували свою необхідність в боротьбі. І тоді ми фактично голими руками зупинили ворога. Бо нас було багато, було бажання, мотивація. А зараз я бачу тенденція така, що ну і без мене обійдуться. Та що там моя копійчина. Або та що я багато шкарпеток хлопцям передавав… Але це і була ця основа. І нам треба гуртуватися. І зараз якраз більше.
Бо зараз у війську не вистачає мотивації. Бо всі потомилися. Треба хлопців підтримувати. Треба всіляко забезпечувати їх всім тим необхідним. Немає снарядів необхідних міліметрів – треба забезпечувати FPV-дронами (вид безпілотників, керування якими здійснюється за допомогою функції передавання відео з камери в реальному часі за допомогою спеціальних окулярів, так, ніби оператор сидить усередині самого безпілотника, подібно до пілота.– прим.). Це непогана альтернатива, яка дуже класно себе показує. ПБЛА, розвідувальні, атакувальні. Це та зброя, яку ми чекаємо начебто з заходу, де нам щось затримують, щось дають – таке, не таке. Але це, що можемо ми робити.
Можемо опікуватись якимось підрозділом. Бо там служить твій друг, брат, батько, знайомий, сусід. Візьми, згуртуйся – вас 20-30 чоловік дівчат, хлопців. Об’єднайтеся в якийсь чат і по потребах: «Хлопці, що треба?» Не так часто це треба. І не так багато.
І хлопці будуть відчувати, що вони не кинуті. Бо це дуже відчувається. Коли тебе ніхто не підтримує, ти тут сам на сам, з, вибачте, хворими на голову людьми, які втратили людські почуття, людські подоби.
Про перемогу – я більш ніж переконаний, що це станеться у найближчій перспективі. Не через 2-3 тижні, не через пару місяців, але в осяжній перспективі. Правда, я не знаю, в якому форматі. Ніхто цього не знає що і як. Але кожна війна рано чи пізно закінчується…»
Раніше “ВК” розповідав про 24-річного Мойсея Бондаренка, який у перші дні повномасштабного вторгнення пішов на фронт, а тепер підтримує побратимів грою на скрипці.