Із гуртом “Dakh Daughters” ми зустрілись в Центрі Сучасного Мистецтва “Дах”. Це місце саме починає диктувати історію – історію про багатогранність, мінливість та постійний рух.
Воно, як океан з “Солярісу” Станіслава Лема, постійно набирає нових форм: моторошних, знайомих, фантасмагоричних, а тобі лишається просто дивитись на них і не зійти з розуму.
Поки ми чекали на “Дочок”, сидячи у м’якому кріслі в театрі “Дах”, і більше роздивлялись це місце, то більше приходило розуміння, що воно теж окремий персонаж – ще одна цілком самостійна “дочка”.
Далі — бесіда з артистками гурту.
Перше питання – про виставу Make up і загалом про грим як концепцію. У вас є фірмовий білий грим з ляльковим макіяжем. Розкажіть, будь ласка, як ви почуваєтесь, коли накладаєте на себе грим і чи є це для вас щось особливе?
Соломія: Звичайно, це щось особливе. Коли зародився наш гурт і Влад Троїцький придумав цей грим, ми користувались ще не дуже якісною косметикою. Дуже сильно переймалися, бо шкірі не подобалося. Думали: “О, Господи, що ж це буде з нами через 20 років?!”. Потім, слава богу, ми знайшли все якісне і, звичайно, тепер для нас це ритуал.
Руслана: Ми жартуємо, що почуваємо себе або гейшами, або клоунами. Грим – це завжди образ. До гриму ти звичайна людина, а наносиш грим – і вже персонаж, акторка.
Наталка: Для мене це не зовсім нове, бо до того вже досить довго грала Леді Макбет в театрі “Дах”. Вона теж була в такому ж білому гримі. Навпаки, шкірі підійшло, бо я почала змивати його нормальними засобами. З дівчатами вже подорослішала й вийшла на інший рівень.
Руслана: Гарно ви зауважили, що це мейк ап (перетворення – Ред.). Першу частину вистави ми граємо такими як є, а потім дозволили підгледіти в цей бекстейдж, у гримерку, роздивитись як же це відбувається. Чи є у нас стилісти, гримери? Ми вже всім довели, що все робимо самі.
Соломія: Це дуже інтимний момент, коли ділимось з публікою цим моментом перетворення, і це дуже неймовірне відчуття під час вистави, коли ти відкриваєш людині щось дуже сокровенне.
Багато є випадків, коли актори або коміки страждають від депресій. Чи вважаєте ви, що це якось пов’язано з гримом, умовно, потребою носити маску?
Руслана: Справді є певне роздвоєння. На сцені ти один, в житті ти інший, а люди сприймають тебе таким, як на сцені. Видно, в людей через це “падає котушка”. Артисти засмучуються, що ніхто не знає, що насправді ти не комік, і що все зовсім не смішно…
Соломія: Насправді я думаю, що якби всього цього не було, то можливо і в мене були б депресивні та психічні розлади. А так у мене є мистецтво…
Наталка: Я згодна з Соломією. Ти маєш виходи в різні світи і від цього твоє життя стає наповненішим. Це не проблема, а навпаки змога бути будь-ким або ким хочеш ти.
Соломія: Мистецтво – це дуже помічна історія. Ти прибігаєш з метро, де всі один одного штовхають, приходиш в театр, виходиш на сцену і про все це забуваєш.
Руслана: Ми разом 18 років і те, чим ми займаємось зараз – це все завдяки Владу Троїцькому. Це людина, яка бачить в проекції проблему, коли її ще немає. Він тримає нас разом, і це була саме його ідея спочатку проговорити свої особисті історії, а потім наносити мейк. Це те, з чого складається “Дах daughters”.
Хто ми як люди, а не просто маски, фрік, панк.
Ви сказали, що після метро, де всі штовхаються, можна втекти в бульбашку з мистецтва. Але чи не важко потім повертатись в реальне життя?
Соломія: Ні, ти не втікаєш у неї. Ти просто перебуваєш в стані, ти і є мистецтво. Твоє життя з усіма його фарбами – воно таке.
Всі депресії якраз від зображення, від того, що ти повинен довго зображати себе тим, ким ти не є.
Водночас режисер нас виховує, щоб ми були такими, як ми є, і використовували себе як інструмент мистецтва. Все своє життя сприймали як мистецтво. Те, як ти йдеш, як ти говориш із людьми. Все – це твоє мистецтво.
Наталка: Для мене це не є втеча від життя. Це можливість прожити кілька життів у театрі. Для мене життя набагато багатогранніше, а мистецтво – один із найбагатших інструментів.
Руслана: Плюс – це додаткова відповідальність до тієї, яку ти береш за своє життя. Відповідальність за те, що ти говориш і чим ділишся із іншими людьми. Не можна сказати, що це така втеча комфортна. Це дуже не комфортно. Особливо, коли треба справлятись із реаліями того, що ми бачимо в нашій країні. Втім, ми трансформуємо те, що відбувається, в мистецтво і говоримо людям, що можнаще отак, і отак, “а що ви думаєте з приводу цього”, “а ви думали колись над цим”, “рефлексували над тим”? Це велика відповідальність.
Соломія: Крім того, взаємодія з мистецтвом дає можливість, грубо кажучи, вбачати у красу у побуті, коли ти до нього повертаєшся. Ти можеш дивитись на якісь речі, які тобі і багатьом людям здаються рутинними та неприємними: кожен день ти готуєш сніданок, перевдягаєш дітей, відтираєш ванну… Це може звучить якось дуже поетично, але насправді це допомагає не перетворитись на машину, яка виконує якісь технічні речі, щоб вижити.
Наталка: І Влад, і Клім нас вчили, що театр – це як ритуал, а ритуал – це і є повторення. Просто ти не ставишся до цього як до важкої праці, а як до краси. Ритуальні послуги “Dakh daughters” (всі сміються).
Над якими елементами в образах вам було найважче працювати? Можливо, в вас включалось якесь внутрішнє заперечення: “Я це ніколи не вдягну” або “Я це ніколи не намалюю на собі”?
Соломія: У нас була насичена перформативна юність. Завдяки Владу ми брали участь у багатьох перформенсах і взаємодіяли з такими відомими світовими перформансистами, як Бартеньєв. Це московський художник. Ми колись робили багато спільних проєктів. Це було безумовно, дуже цікаво, але часто вимагало переступання через себе. Один із таких перформенсів був із арт-об’єктом великого пісюна і навколо нього були жіночі статеві органи. Це все шилось із величезних плюшевих тканин – туди залазила людина і рухалась в цьому. Ще були сперматозоїди, і тобі треба було обрати – хто ти є в цьому. У мене був костюм пеніса і я мала в ньому веселитись, скакати, танцювати з людьми. Це була дуже цікава робота і в ньому було дуже жарко.
Руслана: Цей перформенс був забавкою та способом заробити гроші на той час. Це було ще задовго до “Dakh daughters”. Звісно, є така тема: “Я хочу виглядати красиво”, тому ми радимось, що врешті решт вдягаємо, а краще за все – два три рази перевдягтись (сміються).
Останнє питання – про “Інше місто”. Загалом ця історія про переїзд і про початок нового життя – скільки разів ви переїжджали і який в вас досвід з початком нового життя і нової сторінки?
Руслана: Я б навіть не брала наші життя. Гастролей така величезна кількість, що ми вже вийшли на рівень, коли вдома проводиш менше часу, ніж за кордоном. Оце воно і є, коли людина десь шукає відповідь, а вона насправді всередині тебе знаходиться.
Соломія: Відправлення і прибуття… Вибачте, я про ритуальність (всі сміються). Мова не тільки про зміну проживання, а й, як каже Руслана, про поїздки. Коли бачиш на табло arrival, department – ця композиція для мене якраз про це. В якийсь час людина розуміє, що її дім – це дорога. І це дуже непросто зрозуміти, бо дім для нас – це стаціонарне місце, де можна зупинитись. А коли ти в такому режимі, як ми були до карантину, ти розумієш, що твій дім – дорога. Дуже важко психологічно прийняти це.
Наталка: Ми, до речі, створювали її в Парижі й теж не вдома, а під час гастролей з іншим проєктом. Це дуже непросте екзистенційне питання і воно стосується не просто явища переїзду з однієї точки в іншу, а моменту переїзду, для мене ця композиція – це момент дороги, вона дуже резонує мені і зараз. Цей момент дороги – медитативний.
Ти думаєш, що от зараз я десь перебуду і буде отут щось відбуватись. Ні! Те, коли ти перебуваєш в оцьому “дорожному моменті” – це і є життя”.
Ти не можеш просто викинути годину часу свого життя, адже це твоя година, яку ти живеш, в якій ти, коли їдеш на репетицію – слухаєш музику, і це так само насичено, як і ті точки, в яких ти зупиняєшся.
(Кінець)
Після закінчення інтерв’ю, коли ми вже вийшли з театру “Дах”, то зрозуміли для себе одну річ: кожна з “Дочок! є окремим океаном з “Солярісу”, і форми їх – невпинні і чудові.
Побачити їх на власні очі можна 31 жовтня в Жовтневому палаці 0 19:00.
Читайте також: Диктатура, секс і до чого тут Андріївський узвіз. Інтерв’ю з режисером вистави “1984” Сергієм Павлюком