Тіло в’язниці
Лук’янівський СІЗО, колишній Київський тюремний замок був зведений у 1859-1862 роках за проєктом губернського архітектора Михайла Іконникова. Вже в 1863 році тюрма прийняла перших в’язнів.
Корпуси Лук’янівського СІЗО мають усталені “народні” назви. Найстаріший із них – “Катенька”. Тут розташовано пост №5, де утримуються “ПЖ” (довічно ув’язнені). Поряд – камери для ВІП-арештантів.
Другий старий корпус, зведений 1911 року як слідчий зветься “Столипінка”, до нього туляться “Брежнєвка” та “Кучмівка”, споруджена вже за незалежної України. На відміну від старих корпусів їхні камери менші за розмірами та мають низькі стелі. Існують окремі корпуси – “Малолєтка” (для неповнолітніх), “ЖК” (жіночий) та “Больничка”.
Також є так звані “привратки” – малесенькі кімнати без вікон, призначені для тих, хто потрапляє у СІЗО і чекає, коли його поведуть до камери, а також для тих, кого етапують на слідство або на суд.
(Малаков Д. В. Від Кудрявця до Лук’янівки / Дмитро Малаков. – К.: Либідь, 2015. – 80 с.: іл. – (Серія “Твій Київ”).
Епідемія арештів
Чи не найдетальніше механізм репресій червоного терору описав у художньому дослідженні “Архіпелаг ГУЛАГ” Олександр Солженіцин. Те, що відбувалось він назвав “епідемією”.
Арешти котились вулицями та домами як епідемія. Як люди передавали один одному епідемічну заразу, самі про це не знаючи, – рукостисканням, диханням, передаванням речі, – так рукостисканням, диханням та зустріччю на вулиці вони передавали один одному заразу невідворотного арешту. Адже якщо завтра тобі судилось зізнатись в тому, що ти організовував підпільну групу для отруєння міського водопроводу, а сьогодні я потиснув тобі руку на вулиці, значить, я приречений також”,
– пише Солженіцин.
Здебільшого люди потрапляли до тюрем за 58 статтею Кримінального кодексу. Ця стаття мала 14 пунктів та карала різного роду антирадянську діяльність та думку.
Детальніше про цю статтю ви можете прочитати в іншому нашому матеріалі про репресії червоного режиму: Тюрма та поезія – Київ у 20-30 роках ХХ століття
Спочатку було слово
Лук’янівську тюрму у своєму віршу змалював поет-неокласик М. Драй-Хмара.
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
За “Справою неокласиків” тут були ув’язнені митці Зеров, Вороний, Лебідь, Пилипенко та Филипович.
Згадувала Лук’янівську тюрму і сестра Лесі Українки – Ізидора Косач-Борисова:
Восени 1937-го року я була ув’язнена в Лук’янівській тюрмі в Києві. […] Наша камера була така переповнена, що на одне ліжко припадало по кілька жінок, і ми спали по черзі. Півночі одні сплять, а інші куняють на підлозі, а на другу половину ночі міняються. Важко було дихати, повітря не вистачало. Не можна було рухнутися, не зачепивши ліктем сусідки”.
Перенаселеність крихітних камер Олександр Солженіцин трактував як один з видів катувань.
Він описував, що в камерах люди буквально лежали один на одному в кілька шарів, оскільки місця просто не вистачало. Ще одним популярним видом тортур було катування сном. Ув’язнений або стояв, або сидів в кабінеті та чекав на допит. Біля нього стояв тюремний наглядач та будив його одразу як тільки помічав, що арештант заснув.
Практикували такі тортури і коли ув’язнені просто знаходились в своїх камерах – тоді наглядач зазирав у вічко і якщо бачив, що в’язні заснули, будив їх. Цей вид катувань описав у своєму вірші Василь Стус.
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе? …
Бунт
Знає Лук’янівська в’язниця і приклад відчайдушного, як остання надія, повстання в’язнів.
9 лютого 1923 р. о 8 год. 30 хв. у камері № 1, де утримувалися 14 холодноярців, засуджених до розстрілу, під час роздачі ранкового окропу повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти — до канцелярії в’язниці, захопили зброю.
Чотири години посеред Києва тривав запеклий бій, який став останнім для багатьох нескорених.
Тоді загинули 38 осіб: Едуард Добелас, Панок, Петро Пичкулич, Семен Жуковський, Павло Пашков, Іван Заєць, Йосип Гуменюк, Григорій Ранцев, Іван Левицький, Сергій Захаров, Федір Левицький, Сергій Татищев, Іван Мельник, Семен Данилевич, Ілля Листопад, Григорій Красниченко, Михайло Ножин, Дмитро Петренко, Григорій Певнев (Певний?), Михайло Якубовський, Микола Петриковський, Петро Погуляшенко, Григорій Калитюк-Гейша, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Василь Цап, Микола Опока, Михайло Турок, Іван ГайовийГрисюк, Юрко Дробатковський, Іван Ляшенко, Корній Черкас, Михайло Куниця, Денис Гупало, Григорій Олійник, Куценко.
(За дослідженням О. Реєнта).
Про те, як бунтували українки, репресовані до ГУЛАГу читайте у нашій статті: Вишивка українок в радянських таборах – вишити значить перемогти