Про адаптацію після втрати зору, життя у мегаполісі, а також про те, що суспільство може зробити аби люди, які не можуть бачити, почували себе максимально комфортно у великому місті, Наталя розповіла кореспонденту «Великого Києва».
Кор. «ВК»: на днях я зустріла у місті чоловіка з тростиною – він швиденько разом з усіма перейшов пішохідний перехід, почув голос юнаків, що йшли поруч, з ними жартував і покрокував далі. Виглядало, що він почуває себе в рутині міста як вдома – це винятковий такий випадок?
Наталя Медведєва: Дійсно, у таких людей, яким комфортно вийти на вулицю, жартувати та спілкуватися, взагалі немає проблем – вони «вдома». Ця людина реабілітована, соціалізована, комунікабельна, вміє підтримувати зв’язки. Складніше тим, хто нещодавно втратив зір або пройшов дуже негативний досвід у цьому плані. Хоча це і не головне, що можна з кимось побалакати на вулиці.
Соціалізація – це коли можна самостійно знайти потрібний магазин, будинок, самостійно зайти і спитати де який товар, а тобі не скажуть: «А що ти сліпий, ти що не бачиш, подивися». Щоб зайти в якусь установу, і там пройти до потрібного кабінету. Головний ключик – це увага та коректність.
Ми колись робили проект, як коректно у медичних закладах поводитись, щоб знали медичні працівники. Щоб тебе не хапали за руки і не казали: «Ай, бєдняжечка, а хто ж тебе випустив на цю вулицю…». Щоб коректно допомогли, спрямували, до якого місця я маю пройти, та туди, де далі я знаю сама як іти.
Кор. «ВК»: Вочевидь, такі знання потрібні не лише медичним працівникам…
Наталя Медведєва: Проблема, як самостійно зорієнтуватися в місті, суттєва: зараз хлопці будуть повертатися з фронту, і є такі порушення, коли і зір, і слух пошкоджено. Як людині перейти вулицю, якщо вона не тільки не бачить, а і не чує? Коли зупиняються машини, а вона зі слуховим апаратом і взагалі не може розібратися. А як зробити, щоб вона могла самостійно пройти? Як пройти просто випити чашку кави? Просто, як всі люди. Що можна зробити?
Уявіть, що все те, що ви робите кожного дня, людина, яка не бачить, може робити це кожного дня самостійно, вільно. Купити те, що потрібно, знайти зупинку транспорту, дізнатися, який транспорт зараз очікується.
У нас стоять табло в деяких містах, і через 5 хвилин під’їжджає якийсь номер. І людині когось треба питати, що підкажіть, який це номер автобуса чи тролейбуса.
Читайте також: У Києві відкрили хаб з танцювальним залом та іпонотерапією для військових та цивільних з вадами зору
Кор. «ВК»: Багато людей, які не мають проблеми з зором або не мають близьких з подібною проблемою, можуть не розуміти, що потрібно, аби місто ставало для всіх доступним…
Наталя Медведєва: Якщо ти не стикався, не знаєш. Бо ми не народжуємося з цим знанням. Я часто помічаю, що люди не знають, як запитати, як допомогти, як підійти, щоб поговорити і не образити. Питають, як взагалі звернутися до такої людини. А коли ми не розуміємо, нам важко це робити. Легко робиться те, що розуміємо, що зручно, коли знаємо як це і що. Я часто чую: «Я бачив чи бачила когось на вулиці, а не знала, як підійти і сказати, як звернутися до людини». Найпростіший вихід – підійти і запитати чи потрібна допомога, але це чомусь не приходить в голову людям.
Кор. «ВК»: Тобто, підійти, сказати: «Добрий день, чи сказати вам, який зараз буде найближчий транспорт?»?
Наталя Медведєва: Так, або сказати: «Чи потрібна вам допомога?». Просто запитати, чи потрібна допомога. Бо може людина знає, де вона зараз знаходиться, і їй не потрібно. Або в такому стані, що хоче, щоб її ніхто не чіпав.
Кор. «ВК»: Ви у хабі працюєте над реабілітацією. Розкажіть, чого людина в першу чергу потребує на етапі адаптації до нової дійсності?
Наталя Медведєва: По-перше, це гідне ставлення. Ми працювали з хлопцями-ветеранами. Кажуть, що зазвичай вони не носять в цивільному житті військову форму. Маємо ставитись однаково до всіх, не виділяти когось. Якщо ми хочемо наше суспільство будувати на взаємоповазі, взаємному розумінні. У нас є люди, які втратили зір на фронті, це дуже цінно. Але ці люди, що в тилу, вони теж роблять свою роботу, і ніхто не бачить цього. Ті ж випускники шкіл для незрячих дітей, вони ж теж потребують адекватного і коректного ставлення.
Це може бути взаємообмін.
Бо люди думають, що вони дають – допомагають. І дійсно, треба дивитися відео, сайти, як можна допомогти людині, яка не бачить. На сайті Трініті хабу є відео, як супроводжувати, заходити в двері, як пропонувати допомогу. Але це ще і про взаємообмін.
Можливість описати побачене і розповісти іншій людині, для багатьох це нагода відчути себе тут і зараз. Бо ми постійно біжимо – на роботу, в магазин, потім в дитячий садочок. Не бачимо, де ми тепер, що навколо нас.
Були люди, які мені казали: «Дякуючи вам, я побачив, що навколо мене. І звернув увагу, що мене оточує». Зелень, сніг – те, що людина не помічає у звичайному житті. Звикли – біжимо і біжимо. А коли починають описувати – це такий обмін. Для зрячої людини це розвиток , а для незрячої це інформація про оточення.
Бо зараз найкраща боротьба зі стресом – це відчути себе тут і зараз. Помітити, що є ще якийсь об’єкт на вулиці, побачити під іншим кутом. Адже це майстерність описати. На перший погляд це нічого, але коли розповідає, що висока будівля, має якісь фарби, відбувається важливий обмін.
Кор. «ВК»: Чи знаєте талановитих киян, які мають вади зору?
Наталя Медведєва: Не так давно моя подруга незряча з дитинства була депутатом Київської обласної ради. І пам’ятку для медпрацівників по супроводу незрячих людей ми разом складали, а тепер передали у госпіталі. Лікарі кажуть, що коли є такий маленький текст – це класно. Тому що багато не можуть охопити інформації, а коли є інструкції на двох листочках – вони служать у спілкуванні, як допомогти, і не образити. Ми читали лекції, розповідали про доступність. Подруга має 2-і вищі освіти філолога та юриста. Ще має громадську активність – а туди йдуть ті, кому не байдуже. На радіо працювала ведучою програм.
Ще один наш сучасник 40-річний параолімпієць Василь Закревський з Броварів на Київщині. Він має досягнення в плаванні. Руслан Рубель створив клуб «Друзі гайд волкер» – це команда незрячих людей з гайдами, які займаються скандинавською ходьбою.
У нас є Євгеній Свєт, який займається доступністю, консультує організації з облаштування будівель. Пояснює, як правильно маркувати простір, адаптувати, зробити інклюзивним, з театрами працював.
Кор. «ВК»: Яку підтримку надаєте відвідувачам Трініті хабу, який цього року запрацював у Києві?
Наталя Медведєва: Передусім, це унікальний простір комплексної реабілітації. Це психологічна реабілітація, просторове орієнтування, вміння ходити з білою тростиною. У нас є навчання навикам користування гаджетами, телефонами, комп’ютерами, і все це на слух. Є програми, які озвучують ці гаджети. Тепер комп’ютер читає книжки, пише повідомлення на телефоні. У нас є танцетерапія, яка допомагає людині тримати баланс, відчувати тіло, щоб безпечніше пересуватися в просторі.
Є в нас іпотерапія. Спілкування з твариною налаштовує на гармонійніше відчуття себе. Більшість відвідувачів кажуть, що після того, як поспілкувалися, поїздили на конях, зовсім змінюється внутрішній стан.
Можна навчитися взаємодіяти з твариною, тому що це про нашу взаємодію зі світом. ми часом не помічаємо, а на конях це стає відчутно. Це про налаштування здорового відчуття тіла.
Є навчання шрифту Брайля – це спеціальний шрифт для незрячих. Зараз багато чого маркують Брайлем – ліки, в установах, на вокзалі є написи Брайлем. Також у нас є ерготерапія – навчання побутовим навичкам, як приготування їжі, шиття, користування побутовою технікою, все що в побуті потрібно.
Так людина повертає собі повноцінність життя. Вчиться орієнтуватися – на смак, на слух, на запах, просто, як себе прилаштувати, щоб орієнтуватися на інші системи. Тому що вона щодня робить те саме, що і всі інші – йде прогулятися, на роботу, в магазин.
Ще однією особливістю Трініті хабу є те, що в нас працюють і зрячі, і незрячі фахівці. Незрячі фахівці – це люди, які самі пройшли шлях до самореалізації і можуть навчити інших.