Про пережите розповіли анестезіологи.
“Коли о 4 ранку пролунали перші вибухи біля “Охматдиту”, ми дійсно зрозуміли, що це були не розмови і все дійсно почалося. Швидко зібралися і думали, що будемо робити – і що поступлення можуть настати ось-ось. Кожен апарат знаходився біля вікон… Реанімували дитину, коли біля нас літали ракети, було дуже чутно сильні вибухи. Ми не зупинились надавати допомогу дитині”, – згадує ранок 24 лютого Лідія Пікута, сестра медична-анестезист.
Лікар Максим Храпак мав вибір – залишатися у Львові після початку новин про повномасштабне вторгнення чи повертатися до Києва в “Охматдит”.
Він вирішив прямувати туди, де були на той момент важчі пацієнти.
“Коли велися активні бойові дії і в околицях нашої лікарні було чути стрілянину, вибухи, приймали поранених. Це були як цивільні, так і бійці тероборони. Сім’ї, діти, їхні батьки. До чого неможливо було звикнути – це історії пацієнтів і той психологічний стан, в якому вони перебували. Нажаль, у нас не було підготовки, як говорити з пацієнтом, на очах якого російські військові вбили дружину і двох дітей, а він залишився без двох ніг. У нас не було відповідей пацієнту, який втратив свій зір від потрапляння уламків, як пояснити матері, що її дитина загинула”, – згадує лікар.
До тих пір, поки ЗСУ не звільнили Київську область лікарі “Охматдиту” жили зі своїми сім’ями у лікарні.
Цілодобово оперували, рятували людей у критичних станах та не виїжджали з медичного закладу, бо остерігались, що через загострення ситуації в місті не зможуть повернутися на роботу.
Сьогодні, коли столиця знову опиняється під обстрілами, медики установи продовжують рятувати життя у статусі військових лікарів.
Нагадаємо, під час обстрілу центру Києва 10 жовтня по дорозі на роботу загинула лікар з відділення трансплантації кісткового мозку Оксана Леонтьєва. Сиротою залишився 5-річний син.