Зелені зони вважаються обов’язковим елементом розумних міст, міст для життя. Чому?
Можна сказати, що справа в СО2, нагріванні планеті та кліматичних змінах. При всій повазі, але хапатись за голову на тему викидів вуглецю зараз – те саме, що збирати підписи про відставку Авакова. Ніби і корисно, але не ним одним.
Так само як Аваков – лише прикметник до загальної політичної системи, так само і парки полягають зовсім не в екології, а радше в психології людей.
Чому люди ходять в парк? Якщо прогулянка полягає самому процесі ходіння, то ходити можна колами по своїй кімнаті. Краєвиди? В онлайн-епоху на екранах девайсів можна побачити будь-які краєвиди. Для чого задовольнятися Троєщиною, якщо можна дивитись на альпійські луги та Єлисейські поля?
Звісно, є щось зовсім інше. Людина у пошуках сенсу, у пошуках розуміння того, як живе і вмирає природа і вона сама, як частина природи. Заставка з мальовничими горами на телефоні красива, але вона не живе – на гори не падає дощ, їх не тероризує вітер, на них не сяє сонце, і зображення не багатиться емоціями, а саме це людині і потрібно.
Відповідь на питання “чому люди ходять в парк” можна віднайти в Льва Толстого, наприклад, в “Війні та мирі”.
На краю дороги стояв дуб. Імовірно, разів у десять старший за берези, з яких складався ліс; він був у десять разів товстіший та вдвічі вищий за кожну березу. Це був величезний, в два обхвати дуб зі зламаними, очевидно давно, гілками та обдертою корою, що поросла старими болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично-розчепіреними руками-пальцями, він старим, сердити та зневажливим виродком стояв посеред усміхнених берез. Тільки він один і не хотів підкорятись чарам весни та не хотів бачити ані весни, ані сонця.
“Весна, любов та щастя! – ніби промовляв цей дуб. – І ніяк не набридне вам один і той же дурний, безглуздий обман! Все те ж, і все обман! Нема ані весни, ані сонця, ані щастя. Он, дивіться, сидять затиснені мертві ялинки, завжди самотні, от і я розчепірив свої поламані, обдерті пальці, де б не виросли вони – зі спини, з боків. Як виросли – так і стою, і не вірю в ці ваші брехні та надії”.
Звісно, те, як ми бачимо природу, сильно корелюється з нашим емоційним станом. І якщо Болконський, персонажу роману “Війна і мир”, відчував себе покаліченим виродком, то таким йому здавався і цей дуб.
Але коли вже в Болконського відбулась любов, то і дуб неймовірним чином розквітнув.
Дуже імовірно, що за весь цей час з деревом не відбулось взагалі жодних змін, але дуб глибоко нещасної та успішно закоханої людини, звісно, відрізняється.
Так, в природі можна шукати об’єкти, схожі на самих себе – усміхнену березу чи зламаний дуб.
Втім, можна шукати і щось принципово нове, так чи так – терапевтичне.
Іван Мележ в романі “Дихання грози” (з трилогії “Поліські хроніки”) однією з сюжетних ліній описує історію дівчини Хадоськи, що стала жертвою сексуального насилля з боку багатого пана, після згвалтування вона завагітніла і пережила жахливий аборт, виконаний місцевою знахаркою.
Автор описує, як природа та літні квіти стали допомогою Хадосьці.
“В те літо Хадоська немов по-новому почула пісню жайворонка; теплим болем відгукувалась в ній колись така звична пісня. Ніби по-новому побачила Хадоська повитицю на білій землі, почула шорох спілого жита, відчула живе тепло стебел, що їх вона відкладала на перевесла.
Світ повнився звуками, він був повен свого невидимого раніше життя. Він жив весь час, неймовірно багатий та різний, в неугавній пісні: прозорою, дзвінкою – зранку, гарячою та томливою- вдень, тихою, вдумливою – увечері.
Слухаючи, живучи в ньому, Хадоська немовби зливалась з ним, ставала невіддільною частиною всього. Немовби ставала то синім небом, то білою хмарою: легка, немов пушинка з тополі, плила вона в височині, не бачачи, не знаючи землі; то ніби ставала колосом, що зморено шелестів над сухою землею; то травою, що вкрила холодком роси лісові сутінки, солодкою знемогою – сонячні галявини. Щоправда, в такі хвилини часом з’являвся якийсь незрозумілий, гіркий біль, що нив, щемів. Але він не міг пересилити зачарованості, тільки загострював відчуття Хадоськи, робив її ще більш чуйною.
З поля, з лісу Хадоська часто поверталась з квітами. Вони в хаті пахнули лісом, наповнювали хату прохолодою галявин та диханням вільного простору. Але в їх запаху відчувала Хадоська сум відквітання; хоча й доглядала за ними, змінювала воду – квіти гинули. Їй було шкода їх: були вони для неї як живі, зі своєю радістю та свободою; тому, як би вона не любила квіти, зривала вона їх в полі чи на галявинах рідко. Вдовольнялась своїми домашніми, яких було безліч в глиняних горщиках на вікнах та в палісаднику перед хатою. Влітку палісадник густо квітнув всіма барвами; коли поверталась додому, квіти ніби вітали – резеда, м’ята, жоржини, мальви. Вони їй були як подруги, милі, надійні.
З того літнього дня, коли Хадоська по-новому почула спів жайворонка, світ для неї змінився. В світі було хороше, було чим милуватись, чому радіти. Хадоська не відчувала вже себе такою самотньою. Втім, в величезній зміні, що відбулась навколо, найменше змінилось її ставлення до людей. Можна сказати, тепер для Хадоськи вони – не беручи до уваги батька, матері, братів, сестер – були менш, ніж будь-коли видимі та чутні. Знайшовши собі в житті радість, Хадоська не думала з таким страхом про те, що про неї говорять, як на неї дивляться Вона вже ніби менше від них залежала”.
Люди звертаються до природи за допомогою, за порадою, за її мудрістю – про це говорить і народна творчіть, і різноманітні японські хокку, і купа інших літературних та пісенних форм.
“Скільки б вітер не дмухав на гору, вона не зігнеться”, – йдеться в приказці.
От за цим люди і ходять в парк.
Подивитись на цвітіння і в цвітінні знайти себе і силу жити далі.
Для когнітивно-поведінкової терапії депресивних та тривожних станів є одна вправа – треба уявити дерево. Якесь, будь-яке, можливо це дерево з вашого дитинства або дерево, повз яке ви ходите на роботу.
Дерево навпроти вашого вікна з годівничкою або шпаківнею…
Словом, дійсно будь-яке дерево. Уявити його коріння, як глибоко воно заходить в землю, як міцно воно тримає дерево.
Потім уявити різну негоду – вітер, сніг, холодний сердитий дощ, темні хмари.
Потім уявити сонце, легенький привітний вітерець, хорошу погоду.
І звернути увагу, що за будь-яких умов дерево стоїть, не рухається. Воно знає, як виживати під час негоди – як і всі люди.
Цю та інші вправи ви можете послухати безкоштовно українською мовою тут.
Це – один з безлічі прикладів, як природа та її образи можуть стати терапевтичними для нас, як ми можемо черпати натхнення в здавалося б простих речах – деревах, кущах, озерах.
Новий парк на Троєщині виглядає абсолютно таким, як треба – підходящим для пошуку смислів та спокою. Зрештою, природа – це про життя та виживання.
Дуже символічний епізод про стійкість та жагу до життя можна знайти на початку повісті Льва Толстого “Хаджи-Мурат”.
“Я набрав великий букет різних квітів та йшов додому, коли помітив в канаві чудовий малиновий, в повному цвітінні, лопух того сорту, що в нас називають “татарином” і що його в нас старанно скошують, а коли його випадково скошено, то його викидають з сіна, щоб не поколоти рук. Мені прийшло в голову зірвати цього лопуха та покласти його в середину букету. Я заліз в канаву та, зігнавши джмеля, що впивня в середину квітки, почав зривати квітку. Але це було дуже важко: мало того, що стебло кололось з усіх боків, навіть через хустину, в яку я загорнув руку – він був таким страшно міцним, що я змагався з ним хвилин п’ять, по одному розриваючи волокна”.
Це те, чому можна і треба вчитися в природи – незламності та живучості, хто б нас не намагався зламати.
Тут можна абсолютно нерухомо посидіти та подумати…
Чому ж все таки люди ходять в парк?
Читайте також: Парк Перемоги перетворили на Дивокрай. Тут – Чеширський Кіт, Кривава королева та Кролик (ФОТО)
Читайте також: Територія психлікарні ім. Павлова повна дивних скульптур та картин. Тут – дон Кіхот, Демон та Ван Гог
Читайте також: Дощовий Київ – для самотніх? Розказуємо, як полюбити дощ
