З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Лопата займалась волонтерською діяльністю. Спочатку разом із однодумцями їздила у деокуповані території з гуманітарними місіями, зокрема – у містечка та села на Київщині та Чернігівщині. А згодом, коли безпекова ситуація в регіоні поліпшилася, організовувала благодійні маркети, майстер-класи, різні активності, які можна було обміняти на донати. А згодом відчула, що час промовляти до глядача з театральної сцени. І створила виставу про подорож духу в тілі жінки.
«Я жінка, тому можу переживати події війни, як і будь-які інші, з жіночої перспективи. Я можу жити та щось робити тільки з власних внутрішніх ресурсів, які ще є, і це мій супротив обставинам. Я не хочу дати обставинам ззовні загасити мій внутрішній вогонь», – говорить Юлія.
Режисерка ділиться власними роздумами, переживаннями та посланнями, з якими виходить до широкого загалу.
«Час, який ми зараз маємо, настільки дорогоцінний, що я не даю собі морального права робити щось безцільно, без сенсу, без мети. Я намагаюся хоча б на 1% бути гідною тих найкращих синів і дочок, які віддають свої життя, аби я мала змогу робити те, що я роблю. Я намагаюся не змарнувати цю можливість.
В одному з сіл Київської області я випадково потрапила в будинок культури – зачинений, в аварійному стані. Я випадково зайшла саме в концертну залу, яка вразила своїми масштабами. Село, а концертна зала велика навіть за мірками Києва, але від неї лишилася просто коробка, ні місць для глядачів, ні сцени – нічого.
І усвідомила, що ця війна – про винищення не тільки фізичного життя, а й культури, спогадів про культуру, народ. Щоби за якийсь час ніхто й не згадав, що була така країна Україна, що були українці зі своєю історією і культурою… Тоді я подумала, а чого я не танцюю?
Мені якось в’їлося в голову словосполучення «архетип жінки-воїна». Я почала про нього читати, й інформаційний ланцюжок вивів мене спочатку на амазонок, а потім до слова «косачка», бо я почала шукати аналог амазонкам у контексті історії України. Раніше я цього слова не знала, воно зачепило мене своєю самобутністю. Мені також сподобалася одна з непідтверджених, правда, версій, що слово «козак» може походити від слів «коса», «косачка». Я уявила дівчат із Procontemporary і зрозуміла – ну так, ми косачки.
Я думала: коли ще жінки віддавали життя за свої переконання? Я згадувала Розстріляне відродження, хоча в історичній фіксації більше чоловічих імен. І, звісно, війна, яку ми маємо зараз, – приклад, коли жінки обирають безпосередньо фізично боронити і стояти до кінця за свої цінності і свободу.
Я вважаю, що бути жінкою в Україні — це джекпот. Всередині нас є ця власна свобода, норов, і водночас нам є де їх реалізувати, проявляти. Я вірю, що нас слухають, прислухаються, ми не позбавлені прав, у нас є можливість розвиватися, ставати тими, ким ми хочемо бути. І в кожній українці є внутрішня косачка, яка веде до реалізації мрій і бажань».
За матеріалами Divoche.Media
Раніше «ВК» розповідав, що показ «Косачки» запланований на 17 березня в Київській опері на вул. Межигірській, 2. Квитки за посиланням.
“Косачка” об’єднала незалежних українських хореографок, танцівниць, музиканток і візуальних мисткинь. В ній поєднуються сучасний танець і електронна музика, міф та реальність, минуле і теперішнє.