Про історію розповіли у Силах територіальної оборони ЗСУ.
Спочатку служив у складі 130-му Батальйоні територіальної оборони 241-ї бригади територіальної оборони міста Києва, а зараз у 243 окремому батальйоні тієї ж бригади Сили територіальної оборони ЗСУ
“Під час виходів під Бахмутом, я намагався допомагати тим, для кого це все відбувалося вперше. Тоді я був головним сержантом взводу. Казав, щоб не соромилися падати, зайвий раз нахилитися та сховатися в окоп. Воно не помішає. Я намагався бути прикладом. Одного разу ми мали пройти дуже довгий шлях до позицій. Я з побратимом (позивний «Йося») йшли попереду. Йому 57, а мені на рік менше. На вулиці дощ, під ногами гразюка, на плечах по 50 кг. Вода закінчилася. Але ми дійшли, бо не хотіли нікого підвести. Мене попереджали, що після 50-ти років навіть бігати вже не можна. Я не повірив. Але зараз вже вірю”, – розповідає захисник.
Після проходження ВЛК, за станом здоров’я “Тіхарь” отримав довідку “обмежено придатний”. Трохи посидів у Києві, а потім зателефонував командиру і сказав, що хоче бути разом із батальйоном, своїм сином та хлопцями.
“У мене, звичайно, болячок вистачає, але з ними розбиратимуся вже після перемоги. Поки стою на ногах — мушу щось робити. Зараз займаюся господарчими справами. Кожен солдат в армії корисний”, – переконаний він.
Тіхарь мріє лише про те, щоб поскоріше вигнати окупантів із нашої землі і жити спокійно: “А вже після перемоги — зустрічатися і згадувати, як і що було. Але так, щоб не довелося опускати очі, бо був недостойним. А знати, що зробив усе можливе і виконав свій обов’язок”.