Бортмеханік повітряного судна отримав завдання від командира встановити режим двигуна «малий газ» та опуститись з висоти 700 м до 400 м, коли раптом відбулася зупинка одразу трьох двигунів. Окрім екіпажу на борту невеликого літака Як-40 з номером СССР-87541 було 28 пасажирів. Серед них – група журналістів, яких взяли у подорож для підготовки репортажу про політ.
Коли спроби запустити двигуни виявились безуспішними, командир літака виконав вимушену посадку з прибраними шасі та південно-західній околиці Києва – де простягалися залиті водою луки.
Очевидці розповідали, що літак опускався тихо (бо двигуни не працювали), і випадкові свідки очікували, що після його падіння станеться вибух, однак коли судно «приводнилося» лише фонтанувала в різні боки вода.
Казали навіть, що після інциденту слідча комісія не знала – нагороджувати чи карати екіпаж. Бо до Дніпра, аби комфортно опуститися в воду, літак не дотягував – було далеко рухатися на холостому ходу, відтак, він спустився на мілководдя боліт на Осокорках.
“Ми з другом якраз рибалили, коли літак рухався над лугом – там, де зараз київський житловий масив Осокорки. Лайнер пройшов під високовольтною лінією, і на мить здалося, що ось-ось зачепить її хвостом, але ні. Легенько на своєму животику прокотився по вологому лугу, і сів у болото”, – згадував киянин Олександр, один з небагатьох свідків аварійної посадки.
Згодом вину за вимкнення двигунів списали на стюардесу – що то начебто вона зайшла до кабіни бортмеханіка та зупинила механізми. Мовляв, стюардеса принесла в кабіну пілотів каву, ненароком зачепила якийсь важіль, і вирубила двигуни.
Як так могло статися, що раптом стюардеса потрапила до місця управління літаком – дивина. Казали також, що бортмеханік Синкявичус здійснював свій перший політ після випуску з училища.
Однак в радянській міфології буває різне – якби було потрібно, у висновках могли б навіть написати, що стюардеса сіла на крило літака на підльоті до боліт. Однак, якщо відкласти сарказм – існують відомості, що усі пасажири та екіпаж врятувалися, а літак підремонтували та знову відправили для здійснення пасажирських перевезень громадян СРСР.
Людей з літака забирали надувними човнами, які були доставлені з Жулян на сушу. Начебто, навіть паніки не було – усі пасажири під час польоту думали, що так має бути, лиш дивувалися, що після посадки з вікна не видно будівель аеропорту – лише воду.
«Розслідуванням встановлено, що підготовку екіпажу до виконання польоту організовано незадовільно. Відбір технічного складу для перенавчання на бортмеханіків у Литовському управлінні ГА організовано неякісно. Підготовка та введення їх в дію на новий літак проводився без урахування індивідуальних даних та професійних навичок», – було вказано у висновках слідчої комісії, яка вивчала подробиці інциденту.
В документі також зазначалося, що літак не дістався до Жулян, бо своєчасно не було «належного контролю з боку керівництва якістю професійної підготовки льотного складу при освоєнні нової техніки».
Збереглися також свідчення стюардеси Ріти Мотової, яка працювала на своєму другому в житті рейсі:
“Я у цей час перебувала в останньому ряду поряд із журналістами. Один одразу насторожився: «Чому так тихо?» Він колись служив у десантних військах та інтуїтивно зрозумів, що щось не так. Я вирішила розібратися в ситуації та вгамувати цікавість журналістів, пішла в кабіну пілотів”.
Про момент посадки Ріта розповідає:
«Ми летіли над Дніпром, і командир думав сідати на річку. Але другий пілот дивом помітив лісок, чагарники по лівому борту, і вирішили направити літак туди. Посадка була жорсткою, але врятувало липке, м’яке болото».
Про моральний стан людей на борту стюардеса додала:
«Пасажири жартували, сміялися, поводилися так, ніби в болото і призначався наш маршрут”.
Литовське управління цивільної авіації «Аерофлоту» отримало цей Як-40 за рік до події – у 1975 році.
Зрештою, бортмеханіку присудили 4 роки умовно та штраф 10 тисяч радянських рублів. Другий пілот отримав догану, але згодом став командиром літака і продовжував працювати, командира літака понизили в пілоти, а згодом той покинув професію.
Нагадаємо, історик та археолог Андрій Оленич розповів, як у 1538 році створили село Осокорки та дєрєвню Осокорки, бо ділили землю між двома церквами.