Про роботу розповів у соцмережі ініціатор проєкту Віталій Дейнега.
I’m Fine – так називається робота цього року на американському фестивалі. Якщо дивитись на неї здалеку – це просто красиві і яскраві, майже іграшкові, букви. Але коли підходиш до них ближче – бачиш, що обшито їх елементами поверхонь, які пошкодили російські ракети, снаряди та кулі.
Люди стоять і дивляться. Іноді дуже довго. Сміливіші торкаються гострих країв. Багато хто плаче. Здається, наша ідея спрацювала і її почують тут десятки тисяч людей. Наша абсолютно неадекватна життєва ситуація стала для нас нормою, ми навчились бути сильними і святкувати життя навіть за цих обставин. Ми все менше реагуємо на ракети і смерть, горе і надзусилля, які доводиться докладати, щоби просто не зʼїхати з глузду від страхів війни і від почуття провини за те, що робиш недостатньо. Ми правда «в нормі», просто наша норма страшніша за нічні жахіття. Але ми живемо, боремося і навіть намагаємось іноді радіти. Ми «в порядку». Ми навіть готові щиро запитати у світу «а як справи у вас?».
За словами Дейнеги, інсталяція складається з різних елементів. Найбільше серед них розстріляних і порваних уламками знаків «пішохідний перехід». Їх всього дванадцять. Це про людей, вбитих росіянами на початку війни просто за те, що вони переходили дорогу чи їхали на велосипеді у справах. Є два знаки «обережно діти». Один з них було знято біля повністю зруйнованої росіянами школи в Херсонській області. Кожен з цих експонатів практично музейний.
Серед іншого, в інсталіяції є хвіртки і шматки парканів. Наприклад, великі і важкі залізні ворота з Макарова, які вирвало і зімʼяло вибуховою хвилею. Як говорить Дейнега, вони про звичайних людей, вина яких була лише в тому, що вони вирощували огірки та картоплю, жили в Україні. І були вбиті суто через це.
Один американець сказав, що в інсталяції стільки горя і смерті, що це важко витримати і заплакав. Інший сказав, що в ній багато сили, бо якби українці були жертвами, а не воїнами – вони б її сюди не привезли.
Ініціатори говорять, що ця інсталяція про те, що горе, втрати, загрози, біль стали нормою життя. Адже українці більше двох років продовжують боротись і святкувати життя. Та говорять «я нормально», часто навіть не усвідомлюючи глибини жаху і того, наскільки сильним став кожен з нас.
«Саме тому так багато людей плаче біля нашої роботи. Але не тому, що нас жаліють. А тому, що захоплюються тим, ЩО і ЯК ми проходимо разом, кажучи «ми в порядку», – говорять в проєкті.