Богдана Трачук з позивним «Совеня» у перші дні повномасштабного вторгнення залишила свій бізнес у індустрії краси в Коломиї та відклала мрії на потім — аби допомогти війську. Спочатку вона волонтерила у рідному місті, а згодом доєдналася до 3 ОШБр та пішла служити.
Богдана була заступницею командира з психологічної підтримки персоналу, а тепер виховує маленького сина та є дружиною військового. Коли маленький підросте, учасниця бойових дій планує повернутися до служби в війську.
Захисниця розповіла, як змінилося її життя після лютого 2022 року та про тих військових, які створили родини під час великої війни — аби передати свій найкращий досвід та любов до краю дітям.
Кор. «ВК»: Як змігилося ваше життя з 2022 року?
Богдана Трачук: У 2022-му році моє життя розділилось на «до» і «після». Я залишила роботу фітнес-тренера. Також у мене був салон краси (якраз перед війною відкрила), де я була майстром манікюру, і я пішла у військо. Бо розуміла, що це час не лише особистого розвитку та зросту, а й відповідальності. Я була офіцером-психологом.
Мій шлях до 3 ОШБр почався в Києві (це було ще ССО «Азов»). А потім — Запорізька область, Бахмут, Херсон, знову Бахмут і Харківський напрямок. За ці майже чотири роки змінилось, мабуть, все. Це і світ навколо, і моя професія, і моє внутрішнє відчуття себе.
Сьогодні я і військова, і жінка, і мама. І це не три окремі різні ролі, а одна людина, яка вміє і любити, і боротися, і піклуватися, і відстоювати
Служба навчила мене стійкості та дисципліни, а материнство розкрило ніжність і жіночність. Тому що на війні всі емоції дуже притуплюються, а дитина їх наче відновила.
Кор. «ВК»: Ви спочатку працювали як психолог з захисниками, які знаходились на фронті?
Богдана Трачук: Так, як психолог. Також згодом мені додали обов’язки у медійній сфері. Я приводила військових на інтерв’ю, комунікувала з журналістами, перевіряла матеріали. Також коли ми створили соціальні мережі, я вела сторінки, контролювала те, що виходило про батальйон. І ще було багато додаткової роботи — збори, волонтерство, комунікація з волонтерами.
Кор. «ВК»: Яким був найчастіший запит у військових, котрі до Вас зверталися за психологічною допомогою?
Богдана Трачук: Найчастіше — це страх, емоційне виснаження та втрата контролю над життям. Вони часто питають про сон, тривогу, також присутня провина перед побратимами та адаптація після ротацій. Ну і також проблеми у стосунках — з дружинами, дівчатами своїми, втрата комунікації з рідними.
Кор. «ВК»: Ви, жінка, були серед багатьох чоловіків — чи не було це перешкодою? Бо ж часто можна почути, що жінці не місце на фронті…
Богдана Трачук: Одразу, як тільки прийшла, усі бійці були дуже мужніми та героїчними. Тому, як жінці, було дещо важко. Але треба було якось виробити цей авторитет, щоб чоловіки зрозуміли, що вони можуть тобі довіряти, що ти на рівні з ними.
Я ніколи, в принципі, не вважала, що я на рівні з чоловіками. Тому що як би ти сильно не тренувалася, і навіть у декілька разів більше, то все одно не будеш на рівні з ними. Я ніколи це не порівнюю.
Водночас, мені здається, що саме жінці їм відкритись легше. Тому що я не оцінювала їхню силу чи слабкість, і не мислила якимись категоріями, стереотипами, не чекала від них залізного спокою. А просто розуміла людські емоції
Мені здається, їм тому було інколи простіше довіритися, що поруч із ними саме жінка — аби обговорити зі мною речі, які вони не обговорять з побратимами.
Кор. «ВК»: Ми маємо сьогодні дві дійсності. Коли, з одного боку, у ТікТоку чи інших соцмережах бачимо відео чи фотографії захисників, які одружуються. Там їх усі вітають, радіють. Є вже і такі історії, коли дружина розповідає, як шлюб з військовим завершився розлученням, бо щось не зійшлося. Але є також багато в цивільному житті таких розмов, що все — чоловіків не залишилося, всіх забрали на фронт, і в Україні майбутнього немає. Що Ви скажете про це?..
Богдана Трачук: Ця відсутність дуже болить, коли ти бачиш, що на вулицях дуже мало чоловіків. Але правда в тому, що українські чоловіки та жінки несуть дуже важке навантаження. Подвійне, я б сказала. Тому що вони і продовжують жити, і продовжують воювати. І саме це робить їх надзвичайно сильними, здатними на любов у той час, коли навколо скільки втрат та болю.
Навіть якщо ти у війську, варто продовжувати жити, і не ставити це життя на паузу. Тому що не знати, скільки це все ще буде тривати. А народжуваність потрібно піднімати
Кор. «ВК»: У мене є такі друзі, колеги, які працювали на цивільних посадах, а потім пішли добровольцями на фронт. І якраз під час війни вони наважились на те, щоб народити дітей. І дружини з дітьми знаходяться десь у Львові, Харкові, де вони живуть, а чоловіки воюють далі. Чому, як Ви думаєте, військові наважуються?
Богдана Трачук: Створення сім’ї, народження дітей дає великий сенс. Тому що коли в тебе є сім’я, ти знаєш заради чого ти повертаєшся. І що десь є людина, яка на тебе чекає не як на військового, а як на коханого чоловіка чи дружину, батька. І дитина додає дуже багато внутрішнього ресурсу. У тебе з’являється більше терпеливості, є відчуття, що ти борешся не лише за країну, а і за майбутнє маленької людинки.
А ще, коли ми говоримо про добровольців, то це кращі з нас ідуть служити. Кажуть, що генофонд має хороший зберегтись, передатись щось хороше
Ось цього мені всі бажають — побільше таких козаків, щоб відновлювати генофонд.
Кор. «ВК»: Війна — це також про втрати, про події, в яких людина може отримати поранення, загинути. Як поєднати дві дійсності — продовження життя та втрати?
Богдана Трачук: Мені здається, що це навіть ще більше зближує. Коли ти знаєш, що будь-якої миті можеш втратити чоловіка, то немає буденних сварок. А навіть якщо вони є, то потім, через декілька хвилин, тебе одразу опам’ятовує розуміння, що ти в будь-який момент можеш втратити цю людину. Тому треба берегти кожну хвилину, а не нехтувати часом, займаючись дрібницями. Бо порівняно з тим, що відбувається, це все здається дріб’язковим.
Кор. «ВК»: Які труднощі та привілеї мають під час війни захисники та захисниці, що мають родини?
Богдана Трачук: Мені було дуже дивно, що в цей період люди можуть навіть не знати, що таке УБД. Коли ми з новонародженим сином приїхали та приходили до лікарні, всюди черга була, бо все розписано. Я запитувала, чи можна по УБД без черги з дитиною або чи прийме лікар. Тоді мене питали: «А що таке УБД?».
Або в лабораторіях — у сина був підвищений білірубін після народження, ми дуже часто аналіз крові здавали — і я спитала: «Чи є знижка, якщо двоє батьків військові?». Вони сказали: «Якщо б у нього (тобто, сина) було УБД, то була б. А так, то ні». Я була вражена такими словами. Після цього навіть було соромно сказати, що в мене УБД і спитати про якісь знижки чи привілеї.
Часто цивільні чи журналісти питають, як дякувати військовим, як люди можуть це виразити. Однак як дякувати, якщо вони не можуть військового ні в черзі пропустити, ні щось елементарне зробити?
Або мене як жінку питають: «У тебе УБД?» — з такою насмішкою. Для чого військовим, щоб до них підходили на вулиці та казали «дякую»? Отакі хоча б жести робили, щоб людина відчувала підтримку.
Я знаю, як мені важко, коли повертаєшся звідти. Але я собі уявляю, як чоловікам, які ще в більшому пеклі побували, аніж я — як їм важко чути, коли кажуть: «Я теж спішу, не буду тебе пропускати».
Кор. «ВК»: Що можна зробити захисникам та тим, хто їх любить, аби жити і мати надію, бути відкритим на народження дітей, бути радим і свідомим того, що з дітьми може бути все добре і буде все добре?
Богдана Трачук: Діти тебе підтримують – потрібно будувати плани. Навіть якщо якісь грандіозні чи великі плани неможливо будувати, то хоча б якісь маленькі. І зберігати фізичне та психологічне здоров’я, залишатися чесним з собою завжди, підтримувати, донатити, допомагати.
Навіть якщо ти це робиш, щоб це не показово було, але щоб ти знав, що ти був чесним з собою, що ти робиш все для того, аби ми перемогли. І пам’ятати, що війна тимчасова, що рано чи пізно вона закінчиться, і ми будемо жити далі.
Кор. «ВК»: Ви, як представниця своєї бригади, розкажіть, яку роль відіграють побратими? Чи допомагають, чи підтримують?
Богдана Трачук: Ну так, побратими дуже велику роль відіграють у моєму житті. Я можу сказати, що це моя друга сім’я. Вони, насправді, дуже сильно розуміють, без пояснень, без нічого. Це ті, з ким ми пережили і втрати, і перемоги, тому що вони були присутні на весіллі, і на хрещені дитини. Як і в погані часи, так і в хороші, вони були поруч. І їхня підтримка — це моя велика опора, яку ніхто інший не замінить. Тому що вони пройшли це саме, що і ми з чоловіком. І це дуже важливо.
Також підтримка бригади, командування. Такий момент був: я народжувала дитину далеко від дому. І бачила, як усіх вітають батьки, друзі, зустрічають. І собі думала, що у мене цього не буде, тому що всі далеко. Але як тільки мене виписали та привезли в палату, одразу принесли величезний букет квітів від командира. А потім, коли вже виписували, нас прийшло зустрічати стільки побратимів, що просто сльози від радості котились. Іншим словом, як сім’я, я їх назвати не можу.
Кор. «ВК»: А вже тепер Ви можете звернутися, як сім’я, за підтримкою чи практичною допомогою?
Богдана Трачук: У нас між побратимами є таке, що коли в когось уже старші діти, вони передають один одному візочок, ліжечко, що мають. Це все ми не купували. Тому що там один побратим віддав візочок від своєї дитини, інший ліжечко, на хрестини памперсів нанесли. У цьому також відчувається дуже сильна підтримка. Тому що нам все зараз дуже дорого, а ми так передаємо один одному. І тепер, коли у мене вже трошки старшенька дитина, інші побратими народили, і ми так само всі речі передаємо, щоб підтримати їх.
Кор. «ВК»: А у вас хлопчик чи дівчинка?
Богдана Трачук: Хлопчик.
Кор. «ВК»: Чого будете його навчати, коли він вже буде більш-менш свідомим?
Богдана Трачук: У першу чергу хотілося б передати таку ж сильну любов до країни. І хотілося б познайомити його з усіма побратимами, розказати йому про тих, хто вже загинув, якими вони були.
У нас бригада також книжечки дитячі робить, щоб ми починали з раннього віку виховувати свідомих дітей.
Хотілося б сину переказати весь досвід, розповісти, які люди нас оточували. І щоб він був свідомим, сильним, щоб дуже любив свою країну. Так само, як його батьки та як ті, хто вже віддав, можна сказати, за нього своє життя
Кор. «ВК»: Що особисто Вам допомагає триматися, бути оптимістичною? Бо в кожного, напевно, є кризи, випробування, різні моменти. Що вам дає сили?
Богдана Трачук: Мені дає сили в першу чергу родина, дитина, мій чоловік та побратими. Я маю також відчуття, що я роблю важливу справу. І в якихось маленьких перемогах щоденних, навіть у закритих зборах, в усмішці сина, у словах вдячності побратимів. Ти їх забезпечуєш різною провізією, а вони інколи радіють, як малі діти.
Зараз у бригаді замість мене є інший психолог. А у мене більше забезпечення, волонтерська робота, пошук провізії, з іншими волонтерами співпраця. Так само працюю з документами, тому що волонтерка у більшості офіційна.
Кор. «ВК»: Я хотіла б повернутися до того, з чого ми починали розмову — Ви розповідали, що були фітнес-тренером, займалися спортом — а тепер дбаєте про свою фізичну форму?
Богдана Трачук: Це дуже мені допомогло, коли я пішла у військо. Тому що мала величезне фізичне навантаження — різні марші, тренування. І я хотіла бути на рівні з хлопцями, щоб не відставати. Навіть намагалася краще робити, аніж вони, щоб їх мотивувати.
Тому мені дуже допомогла ця професія і те, що в мене до повномасштабного вторгнення був гарний рівень фізичної підготовки. Зараз стараюся відновлювати своє тіло до того стану, у якому воно було до народження дитини. І, звісно, прагну не запускати фізичну форму, щоб потім мати змогу повернутися та бути з доброю фізичною підготовкою.
Кор. «ВК»: А в чому ця фізична підготовка допомагає практично?
Богдана Трачук: Це витривалість. Тому що доводиться долати великі дистанції, з важкою вагою. Та навіть з автоматом постріляти, то вже руки трясуться. Це дуже потрібно, щоб були і руки сильні, і ти фізично, і сила духу теж.
Думаю, якщо б я на тренуваннях так важко не працювала, то на фронті й 10 кілометрів важко було б пройти, з усією екіпіровкою, бронежилетом, рюкзаком та зброєю
Кор. «ВК»: Уже понад три роки триває повномасштабне вторгнення, чи є можливість підтримувати форму фізичну за таких непростих обставин?
Богдана Трачук: Під час ротацій у всіх бійців 3 ОШБр є тренування. Навіть після, перед, між виходами. Також ми власними силами створили тренажерний зал, куди можуть ходити хлопці — вони у підвальних приміщеннях, щоб було безпечно. Кожен поприносив те, що міг, з кожної зарплати ми скидалися, аби купити хоча б якесь обладнання, щоб хлопці могли відновлюватися, тренуватись. Адже фізична форма дуже важлива.
Кор. «ВК»: Вочевидь, такі тренування трошки допомагають морально, аби легше переживати дійсність війни?..
Богдана Трачук: Так, і стрес знімає. Там груші є, і борються вони, і боксирують, і тренуються з вагою. Є бігові доріжки, велотренажери. Це дуже важливо. Ми завжди дбаємо, щоб було як і де хлопцям тренуватися. І щоб не було так, як у інших бригад, коли вони у вільний час випивають. Наші у вільний час постійно тренуються. У них вільного часу немає. Тому що завжди зайняті — то тренування, то полігони, і так далі. Усе — заради життя та перемоги.
