На згарищі
Завершується ХІХ століття: за проектом Бартоломео Растреллі в Києві вже побудовані й Маріїнський палац, й Андріївська церква, але головного архітектора в місті все ще немає.
Хіба що в канцелярії на губернському рівні працює креслярсько-картографічний відділ, який очолює Андрій Меленський. У 1799 році саме він і стає першим головним київським зодчим, обійнявши посаду, яка створюється за рішенням київського військового губернатора Олександра Беклешова.
Меленського називають автором першого Генерального плану Києва та ідеї про те, що головною вулицею міста повинен стати Хрещатик.
Сьогодні в будинку Меленського знаходиться резиденція посла США в Україні. Ні, не в його особистому особняку. Архітектор жив в будинку 11/1З по вулиці Хорива. А ось побудований за його проектом будинок для відомого ювеліра Стрельбицького на вул. Покровській,5, згодом став “американською територією”.
Саме Меленському кияни можуть бути вдячними за сучасне планування Подолу. Район суттєво постраждав під час пожежі 1811 року – згоріли понад 2 тисячі будинків і десяток церков – і відновлювався під його керівництвом.
Завдяки новому плану забудови вулиці стали значно ширшими, а закручені маршрути з закутками змінила мережа зручних прямокутних кварталів.
На жаль, чимало робіт архітектора збереглися лише на папері.
Це будівлі Печерської синагоги, Першого міського театру і Дворянського зібрання, а також свідок вінчання Булгакова – зруйнована більшовиками в 1935 році Церква Миколи Доброго на Подолі.
Серед тих, що збереглися – пам’ятник Магдебурзькому праву, Воскресенська церква Флорівського монастиря і Церква Святого Миколая на Аскольдовій могилі.
Від більшовицького погрому останню врятував інший київський архітектор. У розпал антирелігійної кампанії він зметикував перебудувати її під парковий павільйон, замінивши купол елегантною колонадою.
В епоху Незалежності церкві повернули первісний вигляд, а під час свого візиту в Україну в 2001 році її відвідав Папа Римський.
Схожа доля і у Церкви Різдва Христового на Подолі: Меленський побудував її замість стародавньої дерев’яної, більшовики знесли, а вже сучасні українські архітектори відновили.
У ній відбулося прощання киян з прахом Тараса Шевченка, який перевозили з Санкт-Петербурга до Канева.
Ще одна церква, яка з’явилася в ході відновлення Подолу після масштабної пожежі 1811 року – Хрестовоздвиженська.
Проект особливий тим, що кошти на втілення архітектурної ідеї Меленського зібрали прості кияни, жителі вулиць Воздвиженської, Дегтярної, Кожум’яцькою.
Під керівництвом архітектора будували Гостинний двір.
Плинність кадрів і будинок Міської думи
Кожен з наступних зодчих реалізовує якісь свої проекти, займаючись переважно житловою забудовою.
Слідом за Павлом Дубровським приходить Людвіг Станзані, а за ним – Микола Самонов. Але загального бачення забудови міста у них немає. Поки навіть питання так не стоїть. Все ще не ясною залишається роль головного архітектора, тим часом місто досить успішно забудовують “другорядні”.
У Києві зводять знакові будівлі, які згодом стануть його візитівками.
Наприклад, за проектом Вікентія Беретті – головний корпус Імператорського університету Святого Володимира (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка).
Та у 1869 році пост головного архітектора Києва зайняв випускник Санкт-Петербурзької Імператорської Академії мистецтв і Берлінської будівельної академії Олександр-Петро-Адріан Шиле.
Це він запустив моду на архітектурну еклектику, завдяки чому київська забудова кінця XIX століття набуває свого особливого колориту і характеру.
Будівля міської думи на Хрещатику, побудована за проектом Шиле, мала два поверхи, до яких пізніше додали третій.
Над центральним входом височів шпиль, який вінчала скульптурна фігура Архангела Михаїла. На жаль, будівля істотно постраждала під час пожежі в листопаді 1941 року і була знесена, тепер про її вигляд можна судити лише за фотографіями.
Також за проектом Шиле в Києві з’являється побудована в стилі необароко будівля Біржі на Інститутській, 7, яка нині використовується Кабінетом Міністрів України.
У переліку добре збережених споруд його авторства – відома чи не кожному, хто хоч раз бував в Києві, водонапірна вежа в Купецькому саду (тепер Хрещатому парку). Зараз у ній розташовано Музей води.
Шиле також проектував Царську і Михайлівську вежі, але до наших днів вони не збереглися.
Добре відомі круглі чавунні фонтани теж могли б носити в своїй назві прізвище Шиле. Терменівськими вони стали, тому що були відлиті на підприємствах Термена, але автором ідеї та проектувальником композицій був головний архітектор міста.
Автор шоколадного дому
Усі вже згадані головні архітектори Києва, кажучи сучасною мовою, з категорії “понаєхавших”.
На відміну від них, Володимир Ніколаєв народився і виріс у Києві. Він був відомим громадським діячем, одним із засновників Київського Художнього училища та його незмінним директором протягом багатьох років, а також чи не найплодовитішим київським зодчим.
Ніколаєв займав пост головного архітектора Києва майже 15 років. За цей час в місті було побудовано величезну кількість церков і будівель.
Особисто його проекти – майже два десятка храмів, 27 громадських будівель, а рахунок оформлених у креслення ідей для зведення приватних будинків йде на сотні.
У спроектованій ним будівлі купецького зібрання колись виступав Ференц Ліст, тепер тут розташована Національна філармонія України.
До наших часів збереглася і Вознесенська церква у візантійському стилі на головному київському Байковому кладовищі, що побудована на місці старого дерев’яного храму.
На початку минулого століття в ній працювала церковно-парафіяльна школа і бібліотека. Більшовики не встигли її зруйнувати, у 30-і роки вона відбулася “легким переляком”, її просто закрили.
На Шовковичній на себе звертає увагу будинок №17. За зовнішнє оздоблення його давно прозвали шоколадним.
Житловий будинок у стилі венеціанського ренесансу було зведено для київського купця першої гільдії Семена Могильовцева. Всередині будинку були візантійська і мавританська зали, а також найбільша, біла, у стилі французького бароко.
Ефектний триповерховий особняк у Шевченківському районі на вулиці Володимирській, 43 – теж проект Ніколаєва. Побудований для економіста, доцента кафедри поліцейського права Університету Св. Володимира Афіногена Антоновича цей прибутковий будинок прославився тим, що в ньому народився Олександр Вертинський.
Будинок Гальперіна на розі Грушевського і Шовковичної сьогодні нерідко називають однією з найкращих київських будівель, що збереглися з кінця XIX століття.
Будинок у стилі венеціанського палаццо був зведений за проектом Ніколаєва для директора київського Промислового банку Всеволода Рубінштейна, але той незабаром продав його відомому цукрозаводчику Мойсею Гальперіну, ім’ям якого тепер і називають будівлю.
Більшовики, ясна річ, дім розграбували і відібрали у господаря, після чого він перекочував у власність Верховної Ради УРСР, а потім – і Верховної Ради України. Втім, тепер це забезпечує будівлі збереження і належний догляд.
І знову Липки, і знову цукрозаводчик. Ніколаєв розробив проект реконструкції особняка Трепова під потреби нового власника, бізнесмена Сімхи Лібермана.
Будинок змінився до невпізнаваності.
Додаткові два крила – й він став Е-подібним, а дві квартири на 11 і 13 кімнат були розділені так, що тепер у них вистачило місця і для особистої території з вітальнею, будуаром, спальнями і шістьма дитячими кімнатами, і для розміщення контори зі службовими кабінетами, касою і бухгалтерією.
В ході реконструкції в будинку з’явилися шикарні парадні сходи і інкрустований паркет, ліпні стелі і красиві кахельні печі, просторі комори і винний погріб, а також молитовня з розсувною стелею, щоб у дні святкування Суккота господарі могли молитися, споглядаючи небо, як того вимагає юдейська традиція.
Будинок вийшов дуже шикарним, тому на хвилі революційної розрухи його відібрала собі не хто-небудь, а контррозвідка Київського військового округу. Потім тут розмістилася військова цензура Державного політуправління, а пізніше – й Союз письменників України.
Ще одна архітектурна пам’ятка авторства головного архітектора Києва – прибутковий будинок на вулиці Антоновича, 23, побудований для місцевого підприємця Кучерова. Його фасад нещодавно відреставрували, будинок виглядає дуже ефектно.
Архітектор гетьманського Києва
На те він і головний архітектор міста, щоб не просто будувати гарні будинки за власними проектами або схвалювати чужі, а й мати цілісне бачення забудови міста, дбати про стилістичну органічність і гармонійність його архітектури в цілому.
Першим, хто так сформулював ідею і філософію посади головного міського архітектора, став Павло Альошин.
Корінний киянин, який народився в сім’ї колишнього кріпака, з відзнакою закінчив Інститут цивільних інженерів і Вище художнє училище в Санкт-Петербурзі, відвідав Німеччину, Францію, Англію, Австрію, Швейцарію, Туреччину, Грецію, Італію та Норвегію, де вивчав особливості архітектури місцевих міст.
Він проектує будівлю Ольгинської гімназії по вул. Богдана Хмельницького (будівництво не вдалося завершити через початок війни).
До приходу більшовиків Альошин встигає створити в Києві Педагогічний музей імені цесаревича Олексія по вул. Володимирській, 57 (тепер Київський міський Будинок вчителя).
Весною 1917 року будівлю займе Центральна Рада, а потім у ньому розташуються Будинок вчителя і Музей педагогіки України. Родзинка споруди – скляний купол. З нього й піде у Києві мода на такий елемент в архітектурі.
Пізніше схожий з’явиться на Верховній Раді України, а люд швидко звикне говорити, що головна законотворчість в країні відбувається саме “під куполом”.
За його проектом був зведений будинок Ковалевських (вул. Пилипа Орлика, 1/15). Невеликий середньовічний замок у романському стилі, поруч з яким на відносно невеликій території архітектор зміг розмістити затишний садок з фонтаном і альтанкою. У народі будинок прозвали арабським.
Нинішні “кам’яні джунглі” спальних районів йому б точно були не до вподоби.
Кажуть, архітектор був переконаний, до власного дому людина повинна потрапляти неодмінно через бодай невеличку зелену зону. Цю ідею він втілив у будинку на розі Великої Житомирської та Стрілецької, в якому сам проживав три десятка років. Цей архітектурний експеримент Альошина відомий під назвою “Будинок лікаря”.
Фото: uk.wikipedia.org
На посаді головного архітектора Києва Альошин пробув лише два роки, з 1918 по 1920. Його кар’єра була успішною й у скрутні для інтелігенції часи.
Але чи встиг він втілити свою мрію про вигляд Києва?
Питання риторичне.
“Київ повинен бути білостінним із золотом. Трішечки золота в мереживах, добре вироблених історією, мереживах, покладених на прості гладенькі білі стіни. На цьому фоні київські темнолисті тополі будуть чудовими”, – мріяв колись маестро містобудування.