Важко повірити, але як розповідає киянин Володимир Новицький у групі “Київські історії”, весь Андріївський узвіз в позаминулому столітті був усіяний будинками терпимості.
Так їх прозвали після 1843 року, коли Микола Перший прийняв закон про визнання проституції терпимим явищем.
Поруч з Андріївською церквою в будинках горіли червоні ліхтарі. Влаштовувалися п’яні оргії. Настоятель Андріївської церкви писав скарги губернатору і скаржився, що пристойні дами бояться приходити на вечірню службу в храм.
Після цього борделі перевели трішечки нижче від храму по спуску, і тоді “жриці кохання” стали мстити настоятелю: приходити після чергової бурхливої ночі і сповідатися священикам, детально розповідаючи про свої гріхи, чи приймати хрещення в цій церкві, що дуже злило священиків.
У той час до Києва приїхав відомий мандрівник по святих місцях генерал Муравйов. Він давно мріяв купити собі будинок навпроти святий Андріївської гори і жити в тиші і благодаті.
Але здійснивши свою мрію, опинився в епіцентрі розпусти. Будучи в близьких відносинах з Олександром Третім, Муравйов домігся, щоб борделі з Андріївського узвозу прибрали. Влада перевели їх в слабо заселену сторону Подільської канави.
Частину борделів перевели ближче до студентів в Латинський квартал, де зараз проходять вулиці Шота Руставелі та Жилянська. Цей район стали називати “Вулицею Сирен”.
Іншим місцем, де були борделі в старому Києві – це був Печерськ, так звані “Хрести” на місці нинішнього заводу “Арсенал”.
Обслуговували вони в основному солдат з найближчих казарм. Під час перепису 1874 року в Києві було зареєстровано 29 будинків терпимості. Але охочих займатися проституцією поза борделями було теж достатньо.
Та їм доводилося проявляти винахідливість, щоб знаходити клієнтів та “дах” у вигляді городових. Пам’ятаєте, як Паніковський розповідав, що він до революції працював “сліпим” з паличкою – на розі Прорізної та Хрещатика. А щоб його не викрили, щомісяця давав городовому 5 рублів, який його і охороняв?
Мабуть цей городовий і допомагав і нашим дамам. Клієнтів вони знаходили в основному на Хрещатику, поруч з Міською Думою, або не далеко від розважальних закладів – наприклад. як “Шато де Флер”, що був на місці теперішнього стадіону “Динамо”.
Був неписаний закон, що ходити по Хрещатику від Прорізної до Думської площі, на стороні, де парні номери – порядна жінка може тільки з чоловіком, якщо походжає одна – значить повія.
Крім того, ще був один орієнтир. До революції без капелюшків ходили лише повії. Їхні послуги в той час коштували від 1 до 3 рублів. Для порівняння середня зарплата кваліфікованого робітника була – 25-50 рублів, лікаря або інженера від 80 до 120 рублів.
Коли в Києві встановилася радянська влада, відома революціонерка Олександра Колонтай запропонувала боротися з “цим буржуазним явищем просто – дозволити всім займатися сексом, коли вони хочуть і з ким вони хочуть, що саме по собі зробить проституцію безглуздою”.