На словах ми вже збудували заводів більше, ніж у Швеції та Швейцарії. А на ділі столичні сміттєвози із відходами киян досі їдуть на старий полігон у Підгірцях та на дрібніші полігони і звалища навколо Києва. Дещо спалюється на заводі «Енергія», та 95% відходів ми закопуємо в землю. Теми відходів бояться всі – чиновники, депутати, у ній все так заплутано, що її воліють не чіпати, обмежуючись лозунгами «звалища треба закрити, заводи треба будувати»!
Що ж змушує Київ закопувати відходи в землю і як нам зробити «сміттєву» революцію? Про це ВК запитав у експертів, попросивши їх назвати головні причини, чому у нас на «сміттєвому фронті» все так погано
Олександр Маріковський: Гравці сміттєвого ринку диктують свої умови чиновникам та депутатам
Олександр Маріковський, український політик, народний депутат від партії «Слуга Народу», заступник голови Комітету з питань екологічної політики у Верховній Раді, який у 2021 році взяв на себе відповідальність за доопрацювання законопроєкту 2207-1д «Про управління відходами»
Перша і головна причина, чому ми досі возимо відходи на звалища – статус кво корупційної теми, яка дозволяє заробляти на смітті конкретним фізичним і юридичним особам. Офіційні заробітки у чиновників невисокі і кожне відомство формує якийсь певний фонд дотацій до цих зарплат. У підсумку вони отримують офіційну зарплату і плюс тіньову зарплату. Конкретні гравці мають великий вплив на чиновників, гадаю, вони дотують і утримують цілі відділи в КМДА. Лоббі настільки потужне, що воно проникає у всі потрібні кабінети. У цьому полягає корупція, адже той, хто формує грошовий фонд, диктує свої умови і правила.
У нас хоч і невисокий тариф на послугу поводження із відходами, та по Києву навіть дуже приблизно, люди сплачують понад мільярд гривень на рік. Місто саме визначає конкурсні умови, проводить конкурс, визначає переможців, ті компанії, які йому цікаво. Потрібен великий перевізник, залучать його, потрібен, умовно кажучи, кум – залучать кума. Коли у влади є можливість обрати потрібну собі компанію, вона буде її обирати.
Друга причина, чому у нас все так погано, це вплив знову ж таки людей з грошима на законодавчу гілку влади. Він існує і він великий. Впливають на тих, хто має стосунок до сміттєвої реформи, на депутатів. На голову комітету, на членів комітету. І на мене була одна невеличка спроба чинити вплив, одна людина хотіла, щоб гарно пройшли певні поправки до закону. Я сказав: «Подаєте, що вважаєте за потрібне, а я верифікую, чи потрібно це громадянам. Інакше через мене не вийде».
Чинити вплив на депутатів намагаються не обов’язково через підкуп. Можуть бути різні складні та заплутані політичні історії, коли на перший погляд неочевидно, чому депутат пристає на ту модель закону, якої він сам не розуміє. Важливою є інформаційна складова – розпускання пліток, формування експертної думки в закритих колах. Багато хто вже сахається теми відходів, мовляв, там так все заплутано, що краще туди узагалі не сунутися.
Ще одна причина – люди і місто не мають стимулів щось міняти. Ось ви живете в Києві, вам сухо, комфортно, тепло, світло є, інтернет є, ваше сміття прибирають і вас не бентежить що там за містом якісь відходи складують на якийсь полігон. І поки тема сміття не вистрелить, достатньої уваги до цього ні в кого не буде.
А у підприємців, які хотіли б інвестувати в переробку, баланс не сходиться. Якщо підняти тариф для населення, буде економіка у переробників. Але через політичну недоцільність влада цього не робитиме. Захоронення відходів дуже дешеве, його вартість стимулює захоронювати і надалі, а не створювати переробку. Тому будуть переносити терміни експлуатації полігонів та звалищ. Та і гроші найлегше «сховати» на полігоні. І увесь отой корупційний ланцюг, який я описав, він красиво існує саме в таких реаліях.
Ці реалії може змінити новий закон. У минулому скликанні ВР війна між так званими пакувальниками (виробниками товарів в упаковці) і полігонщиками (власниками та операторами сміттєвих полігонів) призвела до того, що із рамковим законом по відходах нічого не вийшло. Після того, як у 2020 році його проголосували у першому читанні, я взявся тягнути далі цей закон. Після тривалого доопрацювання я передав проєкт Голові Комітету ВР з питань екологічної політики Олегу Бондаренку і де він знаходиться зараз, мені невідомо.
Ігор Тинний: Я маю намір збудувати для Києва сміттєпереробне підприємство, яке перероблятиме 450 тисяч тон відходів на рік
Ігор Тинний, український бізнесмен, девелопер, співзасновник Української асоціації відновлюваної енергетики, власник ресторанного бізнесу, володіє часткою у компанії «Київспецтранс» (оператор столичних полігонів № 5 у Підгірцях та № 6 на Пирогівському шляху), має стосунок до компанії «Профпереробка»
В Україні досі існує людожерська соціалістична модель ставлення до підприємців. Тут не будуються не лише сміттєпереробні заводи, не будуються узагалі ніякі великі заводи. Все, що збудовано за 30 років незалежності, можна порахувати на пальцях однієї руки. В Україні держава і державні інституції втратили всяку спроможність збудувати будь-що, окрім дороги. У нас навіть мости будують по 20 років. Тому будь-яка розмова про те, що держава може збудувати сміттєпереробний завод мені здається смішною. Держава дорівнює корупція і неефективність. Вона може виконувати виключно функцію регулятора.
Якщо ж говорити про приватного інвестора, то на його шляху – ряд величезних перешкод. Зокрема, скрізь у світі є зонування, виділяються спеціальні території, вони ж – промислові парки. Приходь і будуй, всередині такої промислової зони ти отримуєш і землю і підключення до всіх комунікацій.
У нас же всі кола пекла інвестору треба пройти самому, це займе три чи більше років і не кожен дійде до кінця. Чого варта лише можливість оформити землю і отримати згоду місцевих громад. Навіть, якщо об’єкт суспільно значущий для більшої громади, то менша громада може блокувати процес, бо ніхто не хоче, щоб біля його домівки збудували завод чи полігон. Де б ти не спробував будувати, збереться місцева група, яка скаже – хай будують у іншому місці, ми тут не хочемо. 4-мільйонне місто буде завжди заручником менших громад, які будуть чинити спротив за свій клаптик землі. У нас ніколи не буде місця ні для заводів ні для полігонів. Тому має одразу виділятися промислова територія, де земля вже має відповідне призначення і є можливість приєднання до води, тепла, електрики – до мереж природних монополій.
Друга причина, чому у нас нічого не будується, це проблема із фінансуванням всередині країни. Маленький проєкт ще можна реалізувати, а коли мова йде про великі гроші, в Україні це майже неможливо. От я, як клієнт українських банків, вирішую збудувати завод за 200 млн євро. Я повинен забезпечити 30-40% фінансування самостійно, тобто, я маю знайти 60-80 млн євро. До того ж, я маю надати свою особисту фінансову гарантію на всю суму, тобто ще на 140 мільйонів. І надати ліквідну заставу яка перекриває кредит мінімум на 20% – це нерухомість чи діючий бізнес на 140-160 млн. Українське законодавство забороняє проєктне фінансування без застави. Ось тому заводи не будують навіть найбагатші українці.
Ми розраховуємо отримати фінансування за кордоном, можливо, в ЄБРР. Ми готові витратити 20-30% першими. Вони перевіряють всі ризики і можуть прокредитувати без застави, як project finance, бо ЄБРР зареєстрований у Лондоні, він не підлягає регулюванню НБУ.
Третя причина – недолугість законодавства у житлово-комунальній сфері. Всі норми, що стосуються поводження із відходами та тарифоутворення у законі про ЖКГ лишилися совковими. У всьому світі муніципалітети проводять конкурс на будівництво заводів, де критерієм перемоги є ціна, за яку ти будеш надавати громаді послугу. Тобто, тариф відомий від початку. У нас же потрібно спочатку збудувати завод, а потім очікувати, щоб тобі затвердили тариф. Це маразм. Бо, за які б гроші я не збудував завод, місцева влада має затвердити мені тариф, який дозволить його окупити за 10-15 років з невеличкою рентабельністю. Було б розумно надати містам право проводити конкурси за тарифним принципом, коли компанія перемагає на конкурсі, а запропонований нею тариф вписується в договір. Бо нинішній принцип «затрати плюс» є пост-радянським атавізмом і не сприймається західними кредиторами.
І коли зараз говорять, що десь в Україні почали будувати сміттєпереробний завод, то насправді йдеться про дуже прості сортувальні лінії і елементи базової обробки органіки, які не є повноцінним обробленням сміття і вирішують проблему лише частково. Побудова такого заводу без подальшого захоронення чи спалювання не має сенсу, бо на виході буде лишатись багато відходів, які все рівно кудись треба подіти.
Є тисяча легших способів заробити гроші, аніж спробувати збудувати повноцінний завод у нашій країні. Але я собі вибрав таку дурну мрію – збудувати для Києва великий сміттєпереробний комплекс. У нас є дві великі земельні ділянки для будівництва двох заводів – у Києві і за містом. Ми готуємося, але головне ще попереду. Зараз чекаємо, що буде прийнято новий генплан Києва із яким ми, нарешті, зможемо будувати заводи на наших територіях. Паралельно нам треба проводити СЕО (стратегічна екологічна оцінка) і ОВД (оцінка впливу на довкілля). Тому зараз ми одночасно будемо робити все.
Основна проблема – в масштабі проєкту. Чим більший завод, тим дешевшою буде кожна тонна переробки. Маленький будувати недоцільно, а на великий треба надзусилля і купа грошей. Але ми спробуємо збудувати велике підприємство закритого циклу, яке буде переробляти не менше 450 тисяч тон відходів на рік, а, можливо, навіть 600 тисяч.
Варто це зробити один раз і далі буде простіше. Колись і відновлювана енергетика здавалося фантастикою, а зараз це потужна індустрія в Україні. Сонячними станціями, вітряками, біо та гідроенергетикою вже нікого не здивуєш.
Маттіас Фогель: Політики хочуть сучасні рішення проблеми із відходами, а самі при цьому бояться піднімати тарифи для громадян
Маттіас Фогель, виконавчий директор з управління відходами у Центральній та Східній Європі компанії «Веолія», директор регіону Україна
Найбільше Києву і Україні заважає розбудовувати сміттєпереробку відсутність законодавчої бази, яка б визначила права і обов’язки сторін і дала потенційним інвестора привабливі і безпечні підстави вкласти гроші в будівництво нових сучасних об’єктів поводження із побутовими відходами.
Теперішні тарифи на поводження із відходами в Україні в 5-10 разів менші, аніж вони повинні бути, щоб фінансувати нові об’єкти. Наприклад, для захоронення побутових відходів на полігонах України тариф коливається в межах 2-10 євро за тону, а для інвестування в МБТ (механіко біологічна технологія переробки відходів) або сміттєспалювальні заводи, потрібен тариф від 35 до 80 євро за тону або і вищий.
Також в Україні нема регіональних планів по поводженню із відходами де були б чітко визначені території для будівництва нових об’єктів.
Якщо говорити про те, чому Київ не намагається отримати європейське фінансування на інфраструктуру переробки відходів, то фінансовані з Євросоюзу проєкти у Львові та Хмельницькому якраз демонструють, як сильно відсутність законодавчої бази може гальмувати або і узагалі блокувати фінансування подібних об’єктів.
У підсумку, у нас сьогодні немає гарантій повернення коштів для інвестора і немає тарифів, отже, будувати щось невигідно. А тим часом політики хочуть сучасні рішення, а самі при цьому бояться підіймати тарифи для громадян до необхідного рівня, покладаючи всі ризики на інвестора.
Олександр Бартлє: У міста немає плану дій, бо стратегічно воно питанням відходів не займається
Олександр Бартлє, експерт зі сталого розвитку
У нас на державному рівні не прийнято низку необхідних законів, які дадуть місту розуміння, що робити далі. Київ великий, процесів багато і відходи для міста явно не є пріоритетом номер один.
Зараз ми маємо відсутність інфраструктури, пов’язаної із переробкою відходів, бо в Україні її будувати нецікаво. Такі об’єкти або розбудовуються дуже повільно, або і узагалі ніяк. Справа в тому, що поводження із відходами, це неприбутковий бізнес. Прибутковою із усього ланцюжка може бути лише переробка, тоді як на вивезенні, процесах із сортуванням, утилізації особливо не заробиш. Тому у Європі працює розширена відповідальність виробника (РВВ), коли виробник відповідає за продукцію навіть після того, як вона відслужила свій термін.
У міста є своя роль, самотужки воно реформу не зробить. Але дещо воно може робити вже зараз, адже сидіти і чекати, це не вихід! Ось, наприклад, у нас досі немає обє’ктивних даних. Ми чітко не знаємо, скільки відходів у нас продукується і захоронюється. На багатьох українських полігонах чи звалищах навіть вагів немає. І такий флеш-аудит Київ міг би робити вже зараз, включаючи обсяги і морфологію (склад) відходів та всю доступну інфраструктуру. Подивитися, що є, і перейти до того, чого не вистачає.
Окрім аудиту, у рамках регіональних планів має бути стратегія, план дій. Після розробки плану буде зрозуміло, у що може і має інвестувати місто, а у що – організації РВВ. У Європі, де працює РВВ чітко не прописано, хто має бути власником сортувальних ліній – місто, чи бізнес РВВ, чи компанія-перевізник. У різних випадках можуть бути різні варіанти. Але щоб думати про це у контексті Києва, нам потрібен гарний і недешевий план. Тоді буде зрозуміло, як ми узагалі бачимо відходи у столиці і яку модель нам краще обрати. Чи це будуть технології МБТ (механіко біологічної переробки), чи сміттєспалювання, чи захоронення. Стратегічно Київ цим досі не займається, а мав би. Зараз у нас є лише стратегія розвитку Києва до 2030 року, але відколи вона була прийнята, вже багато чого змінилося.
Якщо дивитись далі, то на мою думку, у майбутній системі поводження із відходами, місту має залишиться органіка і сірий контейнер для змішаних відходів, все решту має перебрати на себе РВВ. Близько 30% від усього, що потрапляє до сміттєвого контейнера, складає упаковка. По Києву подібних досліджень я не бачив, але ми робили такі морфологічні дослідження у Вишгороді. А Вишгород від Києва у сенсі вмісту сміттєвих баків не дуже відрізняється.
Ще один суттєвий момент – погані комунікації, люди не розуміють, що 36 гривень у столичній платіжці за послугу поводження із відходами, це абсолютно неадекватна плата за те, щоб ці відходи цивілізовано перероблялись та утилізувались належним чином. Місто знає, що переробка відходів потягне за собою зростання тарифів для киян, бо поводження із відходами дешевим ніколи не було. Але це питання політичне, бо комуналка повинна бути низькою.
Тетяна Тевкун: «Сміттєва революція» без зміни законодавства неможлива
Тетяна Тевкун, менеджер реформи управління відходами Команди підтримки реформ (RST) при Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів
У більшості країн Європи і також, в Японії, які показують дуже гарні результати у сфері управління відходами, прорив стався лише після зміни законодавства. І саме відсутність законодавства, де чітко прописані повноваження, відповідальність та механізми реалізації – головна причина наших бід.
На старому діючому законодавстві 1998 року можна щось зробити, але якщо говорити про справжню революцію у сфері відходів, то нам потрібен рамковий закон, який є фундаментом для іншого законодавства. Такий закон був проголосований у першому читанні та ніяк не дійде до другого, але, якщо його таки приймуть, то після цього нам треба прийняти ще мінімум шість законів, які стосуються різних видів відходів, щоб Україна змогла вийти на рівень Європи.
Я маю на увазі закони про упаковку і відходи упаковки, про електричне і електронне обладнання, про батареї і акумулятори, про зняті з експлуатації транспортні засоби, тощо. Тоді за цю продукцію після її використання будуть платити великі корпорації та всі, хто випускають продукцію на ринок. Так працює розширена відповідальність виробника. Ми, як споживачі, теж будемо платити за переробку спожитих товарів у їх ціні, але сума не буде відчутною. До того ж, закон забезпечить соціальну справедливість – хто більше купує, той більше платить за збір та переробку своїх відходів. Купив десять батарейок – заплатив за десять, купив одну – за одну.
А компанії, які виробляють товари в упаковці, будуть думати, як перейти на безпечнішу для довкілля упаковку, бо за продукцію, що не переробляється, їм доведеться сплачувати більше.
Також треба зробити так, аби органи місцевої влади почали думати бодай про найпростішу переробку, роздільний збір, компостування, тощо. Рамковим законопроектом передбачено, що всі сміттєзвалища, яких в Україні 6000, мають бути або закриті, або приведені у відповідність до законодавства.
Але, щоб усе це запрацювало, потрібен час. Рамковий закон «Про управління відходами» вже дасть поштовх до «сміттєвої революції», але до рівня Європи нам ще потрібно рости 15-20 років, це той шлях, який пройшла Польща.
Прийняти закони недостатньо, потрібно їх виконувати. Після основного рамкового закону буде ще маленький закон «Про внесення змін до Кодексу про адміністративні порушення та Кримінального кодексу», де буде визначено відповідальність за невиконання основного закону.
Читайте також: Як великі компанії дурять киян із сортуванням сміття