З нагоди Міжнародного Дня пива, який цьогоріч відзначається 7 серпня, “ВК” вирішив згадати історію київського пивоваріння.
Два відра світлого
Коли у Києві почали варити пиво? Точно не відповість ніхто, бо дуже давно.
Напій зі зброджених злаків у IX столітті вживали вже майже у кожній хаті. Судячи з рецептур, то був якийсь прародич “Бірмікса” чи вермута.
Його варили на основі ячменю, пшениці й інших злаків, а смак вдосконалювали ароматичними травами, зокрема полином та квітами вереску.
Хміль у напій почали додавати пізніше.
Попри хмільну назву, він не збільшував градус, а працював як консервант. Таке пиво зберігалося довше.
І звісно ж, набувало характерного аромату й гіркуватого присмаку, який нині ми називаємо пивним. І це вже перші кроки до “Жигулівського”.
Популяризації хмільного напою можна завдячувати ченцям.
Вважалося, що вживання будь-якої рідини не порушує посту. Тож, як кажуть, сам бог велів.
До того ж монастирі мали непогані заробітки на його продажах. Пиво варили у Києво-Печерській Лаврі, Михайлівському та Видубицькому монастирях. У 1742 році відро пінного коштувало 17 копійок, така ж порція горілки – 86 коп. А це аргумент, чому пиво було таким популярним.
У якості міри об’єму використовували відро. З тих часів мало що змінилося.
Нині потужності виробництва пивоварні чи обсяги споживання рахують у декалітрах (дал). А 1 дал дорівнює 10 літрам. А отже, звучить скромніше, але по суті – те саме відро.
“Регуляція” бізнесу
Можливо, якби саксонский пивовар Йоганн-Генріх Марр знав про рівень української бюрократії та корупції зразка середини XIX ст., то шукав би інше місто для втілення своїх підприємницьких задумів.
У 1843 році він вирішив відкрити власну пивоварню у Києві. На отримання погоджень і дозволів пішло п’ять років.
На клопотання про відкриття заводу відповідь йшла з Київської казенної палати декілька місяців. Відмова. Обгрунтування – відсутність власного майна у Києві.
Купивши ділянку під будівництво на річці Сирець, підприємець знову отримує казенне “ні”, тому що не належить до жодної з купецьких гільдій.
Як вступити до спільноти бізнесменів ще не маючи бізнесу, ніхто не пояснює.
У Київському купецькому зібранні німцю порадили спочатку змінити підданство. Змінили. І мати, і кохана жінка, і він, ставши росіянином Іваном Григоровичем. Та прийшла поліція.
Там наполягали, що завод будується незаконно.
Довелося вирішувати питання на рівні Міністерства внутрішніх справ та Сенату. Чому до бізнеса Марра було стільки “уваги”?
Тут усе дуже просто. Дві невеличкі броварні, які на той час вже працювали у Києві, належали братові прокурора Київської губернії.
Деталі переїзду Марра з Саксонії залишилися невідомими, але до Києва він приїхав з 16-річною коханою дівчиною. Найчастіше озвучується версія, що за якоїсь причини вони не могли одружитися на батьківщині й були змушені тікати. Відступати бізнесменові було нікуди.
У 1848 на Копилівській вулиці на Куренівці усе-таки відкривається пивоварня Марра – перший великий приватний пивзавод.
Попит народжує пропозицію
У приватних домогосподарствах варять пиво для себе, але бізнесмени чудово розуміють перспективність ринку.
Пивоварні відкриваються одна за одною. У місті відкриваються пивниці (сховища для зберігання пива) та спеціалізовані магазинчики. Трактирів, де наливають пінний гіркуватий напій, сотні.
Наприкінці ХІХ ст. у промислових масштабах у Києві пиво варять Товариство Київського пивоварного заводу, Південно-Російське товариство пивоварних заводів, заводи Вільгельма Ріхерта та Марра, підприємство Сикса-Бройде-Слюсаревського та пивоварня Карла Шульца. Працюють і маленькі броварні. На Глибочиці пиво варить завод Чоколова, на Юрковському провулку – Розенфельда.
У Київській губернії у 1890 році працюють щонайменше 30 пивних заводів. Вони продають більше 800 тисяч відер пива щорічно.
Перша пивна династія та цех Городецького
Бізнес саксонця Марра стрімко йшов вгору, але війни з чиновниками підірвали його здоров’я.
Власник першого приватного київського пивзаводу помер у 44 роки від серцевого нападу. Справу продовжує дружина Христина, яка керуватиме підприємством 33 роки. Виробництво збільшується до 50 тис. відер пива на рік, але щоб тягатися з конкурентами, цього недостатньо.
Після її смерті підприємство перейде у власність старшого сина.
Йозеф Марр хоче розширити завод. Будується новий цех. Архітектор проекту – Владислав Городецький. Той самий, що спроектував та збудував відомий Будинок з химерами.
У стриманій будівлі заводу важко розгледіти талант маестро архітектури. Й навряд чи цей проект був для нього цікавим. Та чи міг відомий архітектор відмовити замовнику? Навряд чи. Городецький був зятем Йозефа Марра, взявши за дружину його доньку Корнелію.
Виробництво у новому приміщенні, яке називали не інакше як “цех Городецького”, працювало за призначенням лише рік.
Фінансовий результат тільки-но почав відчуватися, та у 1914 році оголошують “сухий закон” – пивоваріння занепадає. Більшовики вирішили випускати тут консерви та соки. Згодом пивний завод остаточно перепрофілюють у вітамінний.
Пиво від Шульца
Пивзавод на Деміївці. І знову німець зі своїми пивними традиціями. Виробництво пива тут почалося у 1881 році.
Після смерті Йоганна Генріха Шульца справа перейшла до сина Карла. Він розвиває завод, дає роботу півсотні киян та виходить на продаж 600 тисяч відер пива в на рік.
Але його доля трагічна.
Під час Першої світової його вислали до Сибіру лише за німецьке підданство. Завод прибрало до рук Києво-Подільське управління землеробства та державного майна.
Це єдина броварня, яка працювала у Києві у період німецької окупації. За радянських часів підприємство виробляло хмільний напій для вищого керівництва УРСР і СРСР. За часів незалежності на заводі варять “Бровар”, “Скіф”, “Шульц”, “Козак”, “Лицар”, “Козацьке”, “Вертеп”.
У 2003 році на Київському пивзаводі №1 пиво зварили востаннє. Підприємство з більш ніж сторічною історією збанкрутувало.
“Парове” з Подолу
Київський підприємець Микола Хряков у 1872 році у приміщенні колишнього ливарного заводу встановив привезене з чеського Плзенію обладнання, а через рік разом з компаньонами заснував Товариство Київського пивоварного заводу. Воно лідирує за обсягами виробництва у дореволюційному Києві. Їхнього пива випивається майже півмільйона відер на рік.
Кажуть, слава про смак продукту з цього пивзаводу пішла далеко за межі міста. Завод випускав преміальні сорти баварського пива й англійського елю, а також світле чеське й темне мюнхенське. Його продавали на залізницях, дніпровських пароплавах і народних гуляннях та подавали у першокласних готелях і ресторанах. На Хрещатику діяв фірмовий пивбар.
Подейкують, що за радянських часів завод випускав лімітовані партії пива, яке не надходило у продаж, а призначалося виключно для верхівки КПРС.
За сучасної доби “Пивзавод на Подолі” варив “Нефільтроване Живе Світле”, “Нефільтроване Живе Темне” для продажу на розлив, а також темне “Гостинний Двір” та преміальне “Парове” (світле, темне і напівтемне).
Втім, ані півторастолітня традиція пивоваріння, ні виробничі потужності на півторамільйони дал пива щорічно не врятували й цей завод. Остання партія пива вийшла з заводу на Кирилівській вулиці у грудні 2013 року.
Олігарх з Куренівки
Почесний громадянин Вільгельм Ріхерт легко отримати дозвіл на пивоваріння. І капітал у нього був, і власна земельна ділянка у передмісті Києва, на Куренівці. У 1860 році на вулиці Сирецькій, 19 він запустив потужний пивоварний завод, який згодом перейде у власність сина Якова.
У дореволюційний період підприємство поставлятиме на ринок більше 77 тисяч відер пива на рік. Потім, звісно ж, націоналізація та перепрофілювання.
До середини ХХ ст. тут роблять консерви, а у 50-х роках радянська влада ставить завдання прискорити будівництво заводів шампанських вин.
Колишнє підприємство Ріхерта знову випускатиме алкоголь – на його базі будують Київський завод шампанських вин. У 1954 році з його цехів вийдуть 1,5 млн пляшок ігристого. Та пиво тут більше не варитимуть ніколи.
Завод М.Ріхерта
Братові Якова Михайлу належав інший завод, розташований на вул. Кирилівська, 35.
Наприкінці ХІХ ст. тут будують триповерхову броварню та шестиярусну сушильню. Він виробляв майже мільйон літрів пива щорічно. Нині про ті часи нагадує лише високий димар. У 1916 році майно заводу було продано з торгів за борги. Пиво тут більше не випускали.
Щоб як у Європі
До літньої Олімпіади-80 у Києві готувалися завчасно і ретельно.
Аби справити належне враження на іноземних гостей, відремонтували Республиканскій стадіон, побудували спортивну базу в Конча-Заспі, замовили акустику у венгрів та легкоатлетичні доріжки у німців, знесли старі будинки на Брест-Литовському шосе й розширили дороги, для вболівальників звели готель “Братислава” й урочисто відкрили збудований за чеським проектом Київський пивзавод №3 на Оболоні.
Місце з великими запасами надзвичайно чистої і м’якої води юрського горизонту розвідали ще у 1974 році, тоді ж почали намивати грунт під будівництво пивоварні і бурити артезіанські свердловини, але випуск першої партії пива присвятили саме Олімпіаді. Завдання державного масштабу – варити пиво не гірше за смаком за європейське.
Ймовірно, вийшло. Через 6 років “Жигулівське пиво/Zhiguli Beer” вже п’ють у Лондоні.
Завод на той момент стає Пивобезалкогольним об’єднанням “Оболонь”, до якого приєднуються Київські пивзаводи №1 та №2 (що й стане початком їхнього кінця), а також Фастівський пивзавод.
Вже за часів незалежності на заводі виходить нова марка пива – “Оболонь темне”.
Завод стає першим у країні, що розливає свій пінний продукт у 50-літрові кеги для постачання у ресторани.
У Хмельницькій області спеціально для його потреб відкривається науково-виробниче підприємство “Нива Оболонь”, яке селекціонує високоякісний ячмінь і забезпечує ним пивоварню. З конвеєра тим часом сходить новий сорт – “Оболонь Соборне”.
У 1997 році у Києві починається ера нової тари – пиво торгової марки “Оболонь” розливають у жерстяні баночки. Через два роки – чергова новинка на українському ринку – пиво можна купити у літровій та двохлітровій пластиковій пляшці.
Перше українське елітне пиво доби незалежності теж народжується тут. “Магнат” – легке трохи солодкувате світле пиво з мяким ароматом бродіння. Видовжену пляшка зі стильною золотою етикеткою прикрашають герб з грифонами та напис-гарантія, що цей напій – високоякісний продукт.
У 2006 році “Оболонь” експортує свій продукт майже у всі країни Європи, а також до США та Австралії. Найпопулярніша марка за межами України – “Магнат”.
Перелічити всі сорти облонського пива непросто – надто довгий перелік.
Та й хто з пивоманів не пам’ятає їхні “Портер”, “Біле”, “Пшеничне”, “Преміум”, “Нефільтроване”,”Охтирське “Ювілейне”, “Класичне” й PILS, декілька видів hike та “Колекцію Зіберта”, до якої увійшли “Класичний англійський Портер”, “Класичне фламандське Біле” та “Класичне німецьке Пшеничне”, а також Zibert, “Десант”, Zlata Praha, Carling і врешті-решт “Оболонь Безалкогольне”.
Київські пивні рекорди
Українці п’ють мало пива. Принаймні, за офіційною статистикою.
На кожного припадає близько 42 літрів на рік. Чехи, німці й поляки суттєво випереджають нас за цим показником.
Та свої досягнення у пивній царині у мешканців столиці є.
Аналітична компанія КМІС у 2012 году провела опитування у Києві, Донецьку та Львові щодо любові (чи нелюбові) до пінного напою. З’ясувалося, що кожен п’ятий киянин випиває в тиждень до п’яти літрів пива. Більше того, лише у Києві знайшлися пивоголіки, які зізналися, що випивають більше 10 літрів на тиждень.
Читайте також: Де в Києві жити добре: ревізія мікрорайону на Виноградарі – репортаж