У мене дуже великий інтерес виник до цієї мови – перше слово, яке мене зацікавило, було «порося», німецькою Ferkel. Потім пішов далі і далі, зявилась якась спрага до іноземної мови. Надзвичайна память у мене, мені лише було почути слово, я і не міг знати, як воно пишеться, а вже запамятав. В школі викладали поганенько, але я сам учився. Коли перейшов до десятого класу, то працював у колгоспі літом два місяці. Підвозив снопи до молотарки. Поки сидів і чекав своєї черги, з словника виписував слова на завтра, на наступний день. Спочатку записав 50 слів, подивився їх, вивчив за вечір після роботи. Потім записав 100 слів – вивчив, потім 150 слів, 200. Потім у селі дізнались, що вивчаю німецьку мову. Якось приїхав у село студент Білоцерківського сільськогосподарського інституту, привіз словник сільськогосподарських термінів на 6000 слів. Він почув, що я знаю німецьку мову, і прийшов до мене запитати ці слова. Виявилось, що їх не знав. Тому я попросив подивитися цей словник і дуже ним зацікавився. Памятаю, що перше слово було Abbau – німецькою означає виродження культури, сорту. Коли картоплю постійно садять на одному місці, вона вироджується. Багато вивчив таких слів, як сівалка, плуг, оранка, сівба і так далі. Десь за 24 дні я справився з цим словником на 6000 слів. Від Abbau до Zenit.
Илько Корунец, переводчик
Приходжу в десятий клас, перший урок німецької мови, вчитель Василь Григорович. Прошу: Василь Григорович, попитайте мене. Він почав мене питати і каже: не ходи на мої уроки. А куди ж мені дітися, як я секретар комсомольської організації школи, що – десь ховатись за кутками? Потім він бачить, що це не допомагає, і обіцяє мене познайомити зі своїм братом, редактором Лисянської районної газети. Ну, цей брат насправді прийшов і десь через тиждень дав завдання написати, як готується клас до екзаменів. Я написав невеличку статейку на дві сторінки зошита і отримав перший гонорар – три рублі.
Я закінчив школу як круглий відмінник і мав право поступати без екзаменів, але літом вийшов наказ міністерства оборони, що всі, хто закінчив навчання 1940 року, тільки у військове училище мають подавати документи. Я не хотів у військове училище, так мене забрали в армію. Закінчив школу 28 червня, а в армію забрали 7 листопада 1940 року. Хотів чи не хотів, а забрали в учбову роту, яка готувала молодших офіцерів. Це у 20-му полку у Вітебську. І там я був з 7 листопада до 19 червня 1941 року. Нас уже практично мали випускати, а 19 числа уночі по тривозі завантажили у телячі вагони і повезли на захід.
Приїжджаємо ми 20 червня, а нас не випускаюсь. Спека, у вагонах немає де дітись, ми заглядаємо у прорізі для повітря і питаємо, що там. Відповідають, що німецький літак літає. «А чого не стріляють?» – «Немає команди». А 22-го числа уже під Гродно на тій станції нас розбомбили.
Ми вискочили з вагона і побачили в небі одномоторний літак із хрестом. Політрук давай стріляти з пістолета, і тут раптом заходить перед нами цивільний поїзд. Чуємо крики, шум, гам, нам закривають дорогу, щоб вийти на вокзал. Дивлюся: стоїть охорона, я зрозумів, що це прикордонники. Помічаю вагон, з якого капає кров. Це, виявляється, із прикордонних районів всіх на Сибір виселяли: і на західній Україні і на західній Білорусії.
Ми одразу вийшли за станцію в невеличкий лісок, чекали, бо мав приїхати ще один батальйон. Сидимо там і десь так о годині третій-четвертій бачимо солдатів. «А чого це вони замість туди – ідуть сюди?» – питаю командира роти нашого училища. «Бо не наші, на подивись у бінокль», – відповідає він. Я подивився, а це німці навючені ідуть і танкетки такі десь 20 тон. Вони прорвали фронт під Гродно. Десь вже о пятій чи шостій годині над вечір нам команда: «Зарядить! К бою». Ми вискочили із цього ліска, а вони ідуть по дорозі, нічого не розуміючи. Навючені такі, великі ранці на них і лопатка зверху. Почався бій. Потім як налетіли німецькі танкетки і давай стріляти. Ми в лісок, там густо дерева ростуть, тому майже нікого не вбило, а лише, правда, поранили пару чоловік. Отак почався перший день війни. Отак жахливо, «нежданно-негаданно», 22 червня 1941 року, у неділю.
Ми батальйоном ходили, проривалися весь час, нападали на німців, а вже десь через тиждень-два перейшли до відділення, вже не можна було кількісно маневрувати, бо літали і бомбили на кожному кроці.
Особливо мені памятається такий випадок. Зайняли оборону, кожен викопав окоп на одного чоловіка. Перед нами яр, а з того боку німці зайняли оборону. Наступила ніч, зійшов місяць, просто ідилія. Тихо, спокійно. Десь після дванадцятої години ночі ідуть німці з відрами, а їх прикривають автоматники. Там, виявляється, криничка була, ми того навіть не знали. Набрали вони води і пішли – нам команда: «Не стрелять». Потім по воду пішли і ми, в нас також ніхто не стріляв. Наступив ранок, очевидно, що їхні снайпери не дадуть голову підняти. До війни йшов фільм «Тринадцять» – про боротьбу радянської влади з басмачами. Там був такий випадок, коли вчений в одному з укріплень одягнув на штик каску і підняв – по ній «дзінь» куля. Аналогічне зробив я, теж у відповідь почув «дзінь». Перед нашою позицією росло жито. Коли, десь о пятій-шостій вечора, чуємо, а в ньому «Los! Los!», тобто «Уперед, уперед!». Так ми зійшлися – наше училище і німецькі війська. В штикову атаку. Залишилось нас сім чоловік, і всі поранені.
Відступали важко, з втратами. Ще десь в липні ми проходили в селах, і вже ніхто нічого не давав їсти. Перед відправленням на батареї ми чомусь отримали нову білизну. На той час нас уже залишилося троє, даю господарю ту білизну і кажу: дай що-небудь, молока дай. Виносить він шмат ковбаси, нарізав, дає їсти, а у тій ковбасі ячмінь і пшениця. Я пожував і не можу ковтнути, з душком вона. Вже потім дізнався, що це їхня національна ковбаса і вона повинна такою бути.
Коли виходили з села і побачили клуню, вже настільки стомилися, що залізли до неї. Вирішили відпочити, а коли стемніє – йти далі. Лягли. Втома, голод, геть знесилені позасинали. Коли чую – якась розмова, дивлюся у щілину – стоять мотоцикли, з хати німці виходять. Схопилися, бігом тікати, а попереду висока осока. Тут нам в спину: «Halt! H?nde hoch!» Німець зверху дав чергу з автомата, ми забігли, а там води по пояс. Все, немає куди бігти. Я йому кажу: «Еrschie?en?» – розстрілювати? А він: «Halt den Mund», тобто мовчи, пельку тримай. Провів нас з метрів сто, на дорогу виводить, дивлюся, а там стоять наші, уже чоловік двадцять. Виявилось, коли війська відступали, то нас зганяли в один кут, не давали нам пройти, отак і зійшлися перед Дзержинськом, що біля Мінська. Отак у Дзержинську закінчилась моя війна, а потім концтабір і так далі. То темна ніч. Згинуло нашого брата у полоні, майже кожен третій-четвертий залишився, а то всі вимерли. А вимерли чому – тому що абсолютний голод, нічого не давали їсти, навіть води не було. І ось так почалися оці поневіряння. Потім мене звільнили, я брав участь у штурмі Берліна, і то вже була зовсім інша війна.
Були великі проблеми, коли я проходив оцю, так би мовити, першу розмову із НКВД. Викликали нас всіх по одному, заводили. Памятаю гарний німецький будинок, під цим будинком підвальне приміщення, в нього вели сходи по такій гарній зеленій доріжці. Захожу я туди, сидить майор: «Фамилия, звание… Расскажи, как попал в плен. Почему не застрелились?» Він мене, може, хвилин 15 питав, а потім – все, в стрій. Перед Берліном там є Зеєлівські висоти, а перед ними великі болота. Жуков від Сталіна отримав наказ до 1 травня взяти Берлін. Так він в тих болотах потопив половину армії – і артилерію, і танки, і піхоту. Видно, не було ким воювати, так вони полонених, нашого брата, зразу за 5-15 хвилин допитали – якщо не поліцай, то одразу в армію. Отак я пішов знову в армію і ще в атаку ходив у Берліні.
Перебігаємо ми на другу вулицю, і перед тим, як іти в атаку, політрук кричить: «Пишите заявление в партию, пишите заявление в партию!» Я кажу: «Яка партія? Он, виглянь і подивись, скільки лягло наших, яка партія…» А німці на кожному кутку. Закопали свої танки, бо не було як їздити, сидять у танку, а хто появиться на вулиці – все.
Я вивчав німецьку мову в полоні від німців, не було в мене ані паперу, нічого не було. Німці привозили цупкий такий папір, то я найшов той папір, порізав, зробив зошит і записував слова та вирази, які чув, і почав так вивчати німецьку мову. До цього я мав великий словниковий запас, чув, знав слово, але не знав, де воно вживається. Це вже я був у Берліні, коли німці почали говорити: setz abgemacht mensch – думаю, що за діалект, ganz gut. То там я німецьку мову, вже можна сказати, опанував довершено.
Потім у мене була дуже гарна посада, спочатку я був перекладачем у комендатурі, потім перекладачем у військовій частині на фермі, а потім уже порадили і взяли комендантом дачі військової ради 8-ї гвардійської армії Василя Чуйкова. Мав прекрасні звязки і там почав вивчати англійську мову. По радіо передавали для німців English by radio – «Англійська мова для німців». У мене був приймач, так ніхто нічого не гальмував – слухай як хочеш. Знайшов професора англійської мови Кейптаунського університету, німця. Жив у місті Легефельд. Він приїжджав до мене, і два-три рази на тиждень я мав по декілька годин практики. А в таборі, працюючи з італійцями, я за сім місяців вивчив італійську мову. І говорив так, що ніхто не скаже, що я не італієць. А чому – тому що вимова українська і італійська одна і та сама, тільки «Г» немає в італійській мові: там Амбурго (Гамбург), Ітлер (Гітлер). Так що я там почав вивчати англійську мову, удосконалив італійську.
Був у мене випадок, коли я працював комендантом дачі, то півдня перекладав Микиті Хрущову. Він був членом військової ради 8-ї гвардійської армії Чуйкова. 1947 року приїхав і оглядав сільське господарство, механізацію сільськогосподарських процесів. Він питає: «Ти українець? Звідки?». – «Лисянка». – «Ах, Лисанка! Так Лисанка целая. Был дома?» Кажу, що ні. Він до Чуйкова: «Василь Іванович…» Пройшло десь два тижні, викликає мене начальник політвідділу армії Пронін: «Садись, садись, так идем в отпуск?» – «Як ви скажете». – «А когда ты хочешь?»
Ось так я 1947 року приїхав в Україну. Листи, які нам приходили, були чорнилами закреслені, нічого не видно. А з одного боку залишився рядок, де написано: у нас зараз так, як було в 33-му році.
Залучали мене до перекладів під час Нюрнбергського процесу, там працював. Американці синхронний переклад вперше почали використовувати в 1945-1946 роках. У мене були такі випадки, коли військові свідчать проти німців, сказав матюк і каже: переводь, а що я буду переводити. Я кажу: якщо ви не будете, то військова адміністрація, і так далі. А він говорить: «О чем это ты с ними договориваешься? Они у меня землю грызли, а у тебя улыбаются».
Синхронний перекладач – це не фах, а талант. У вас повинен працювати мозок надзвичайно динамічно. Ви повинні наперед приблизно бачити кінець речення і що він хоче сказати. Якщо ви цього не бачите, будете відставати і вже на третьому реченні не встигаєте за ним. Це те саме, що перекладати, скажемо, кінофільм. Ось проходить кадр, і в ньому 10 секунд, а ви сказали 15 секунд – і уже другий кадр проходить без вашого перекладу. В синхронному перекладі зовсім інша специфіка і інша справа. Наприклад, синхронний перекладач може бути прекрасний, а художній перекладач з нього ніякий.
Я коли закінчував школу, то вже був районного масштабу письменником, мав по цій лінії талант, хотів поступити в університет, стати поетом. Це мені допомогло потім у перекладі художніх творів. Перекладав Джеймса Фенімора Купера, Джеффрі Тріза, Оскара Уайльда. До речі, перші повоєнні переклади з італійської робив я. Це був Альберто Моравіа, «Римські оповідання».
Студенти змінилися, і змінилися не в кращий бік. Освіта стала платною, і всі зацікавлені в тому, щоб мати більше грошей, тому беруть студентів добре підготовлених, середньо підготовлених і погано підготовлених. Рівень загалом нижче, ніж був в 1970-1980-х, але всі студенти володіють мовою. Ми не маємо права опускати рівень.
Я знаю, що до села, в якому я закінчував школу, приїхав волонтер Peace Corps з Америки. Він жодного слова не чув українського. Що ви думаєте, приїжджаю я літом через рік, а він розмовляє українською мовою без акценту. Зараз допоміжні засоби допомагають страшенно. Візьміть словник один – написано слово, вимова слова, написання слова, що вам ще потрібно.
Я народився в селі, бачите – здоровий, бо мабуть, якщо б народився в місті, то таким би не був, там від пива чи від різних солодощів. А так я на голодному пайку вижив. Все вирощувалось без оцієї хімії, продукти були натуральні. Ніколи не зловживав алкоголем, так, чисто символічно, на Новий рік чи день народження. Не палив. Хіба що в армії, щоб отримати кубинські сигари для свого приятеля, професора англійської мови, то димів на людях, щоб отримати свою коробку. Сьогодні так само їм чорний хліб, часник, цибулю сало, але без зловживань. Кожного ранку роблю зарядку, а мені вже 95 років.