«Останні 70 днів я лише волонтерю і рахую втрати. Вже 27 моїх друзів пішло у вічність…Сьогодні один, вчора двоє, позавчора троє і так у нескінченність поринають всі, кого я люблю… Любила… Зараз вас вже 27… вбитих… моїх… з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Миколаєва, Києва і Луганська. Моїх прекрасних, молодих і розумних друзів. Я знаю, попереду вас буде ще багато… В душі лише розпач. Я справді не знаю, як до цього підготуватися?…», – написала на своїй сторінці у Фейсбуці Олеся Василець, активістка, депутатка Бучанської районної ради від фракції Європейська Солідарність.
Від початку російського вторгнення Олеся безперервно займається волонтерством. Колишня переселенка із Луганська, тепер вона називає себе переселенкою з Ірпеня та Бучі. Вона лишалася там, скільки змогла, а потім, коли агресор вже насувався на Бучу та Ірпінь, їй з мамою довелося ховатися від обстрілів на вокзалі Ірпеня, та ледве вдалося виїхати потягом до Києва. Великий Київ поспілкувався з Олесею Василець про її власну історію війни.
ВК: Олесю, ви написали дуже зворушливий і сумний пост про загиблих друзів. Чи є речі, які допомагають вам пережити втрати і рухатись далі?
-Мене тримає пам’ять про друзів і ненависть до ворогів. Я пам’ятаю кожного загиблого і не зраджу цій пам’яті. Я розумію, що я потрібна своїй державі, як політик, як громадянка, яка зробить усе можливе, аби в майбутньому у нас «рускім міром» і не пахло. Я з Луганська і я ненавиджу росію, яка забрала у мене за увесь час війни із 2014 року близько 100 моїх знайомих людей. На Майдані, потім у Луганську, потім у Криму, а тепер в Ірпені та Бучі.
ВК: Що ви робили, коли почалося повномасштабне вторгнення?
– Волонтерила в Ірпені. Спочатку сиділа 8 днів в укритті – у підвалі ірпінської школи номер 3. Там разом із місцевими жінками та директором школи, моїм колегою по партії Станіславом Федоровим ми організували польову кухню для місцевої тероборони, дитячий садочок і пункт видачі гуманітарної допомоги. Ми працювали зі світанку до вечора. Окрім цього, я ходила з теробороною шукати мітки диверсантів. А вночі знову ховалася від російських бомб.
ВК: Як вам вдалося вирватися звідти?
– Коли окупанти захопили Бучу і насувалися на Ірпінь, почалися просто божевільні обстріли. Користі з мене там вже не було ніякої, бо я не маю зброї і військових навичок. Мені порадили їхати з міста, поки не підірвали колії. Тоді ми з мамою під шквальним вогнем бігли до ірпінського вокзалу. Простояли в черзі на потяг до Києва 4 години у натовпі, а коли натовп почали розстрілювати, сховалися у приміщенні вокзалу. Лежали з мамою на холодній підлозі, снаряди свистіли над нами. Я глибоо дихала, хотіла запам’ятати смак повітря, раптом, це наші останні подихи. Коли потяг подали, ми побігли і встигли вскочити буквально до останнього вагону, напханого людьми. Я приїхала до Києва, а звідти – в Ужгород, до своєї колеги і подруги, також депутатки від нашої партії в Закарпатській облраді. Ми разом кілька тижні займалися гуманітарною допомогою, переправляли вантажі із Західної України на Київщину. Також я зібрала 12 волонтерів, моїх помічників із Солідарної Молоді Київщини, які мали машини і мирозпочали евакуацію людей в Бучанському районі. Загалом ми евакуювали 300 людей, а один наш волонтер – Сашко, загинув в Ірпені під час евакуації. Далі я поїхала до Європи, щоб збирати там гуманітарну допомогу. Організувала 6 волонтерських штабів у різних європейських країнах. Ми збираємо вантажі і відправляємо їх на Київщину. Зараз до моїх волонтерських задач ще додався пошук зниклих людей.
ВК: а що будете робити далі?
-17 травня я остаточно повертаюся до України і буду разом зі своєю громадою відбудовувати Бучанський район. Адже, у 90% людей у моєму районі зруйноване житло, і понад 60% тих, хто змушений був евакуюватися, зараз повернулися.