Наталія Сахнєвич — українська хореографка, танцівниця та педагогиня розповіла про момент, який став точкою неповернення в її професійній кар’єрі. Зізнається про жорстку дисципліну великої сцени та пояснює, як формувався її характер.
Наталія народилася 22 січня 1991 року у Львові. Понад 10 років вона працювала у складі балету «Життя» та виступала з Русланою, зокрема на Євробаченні-2017 у Києві. Багато років викладала дитячу хореографію в Україні. Нині вона живе у США, де заснувала дитячу танцювальну студію в Чикаго та розвиває мистецькі проєкти для дітей.
— Яким був ваш шлях до професійної сцени? З чого все починалося?
— Мій шлях почався дуже рано. Я десять років танцювала у зразковому ансамблі танцю «Галичанки» у Львові. Це був дуже важливий етап — дитячий колектив, дисципліна, репетиції, виступи, шлях від маленької дівчинки до випуску зі школи. Саме там у мене закладалися базові речі: любов до сцени, розуміння, що танець — це праця, а не лише натхнення.
Але після школи в моєму житті була пауза. Я вступила на економічний факультет і на якийсь час повністю занурилася в навчання. Це був єдиний рік, коли я взагалі не танцювала. Здавалося, що життя пішло в зовсім іншому напрямку. Але все змінилося дуже різко й дуже символічно — 24 серпня, у День Незалежності України.
— Що саме тоді сталося?
— Я випадково побачила виступ балету «Життя» у Львові — вони танцювали просто неба, на площі Міцкевича. Мене вразила енергія, рівень, те, як вони рухалися і як працювали з залом. А наприкінці виступу оголосили, що балет набирає танцівників і у вересні можна прийти на кастинг.
На той момент я навіть не усвідомлювала, що це саме той балет, який співпрацює з Русланою. А Руслану я обожнювала: вболівала за неї на Євробаченні, дивилася трансляції, слухала її музику, вдома навіть були плакати. Вона була однією з моїх улюблених співачок.
Я прийшла на кастинг — і мене одразу взяли в основний склад, без підготовчих курсів. І вже на репетиціях я зрозуміла, що це той самий колектив, який танцює з Русланою і працює на великих сценах. Це було відчуття ейфорії, але водночас і страх: я дивилася на кількість танцівників, на жорсткий відбір і думала: «Боже, як я це все вивчу? Чи я взагалі зможу?»
— Коли настав той момент, коли ви зрозуміли: це і є ваша точка неповернення?
— Коли мене вперше поставили на концерт із Русланою і я протанцювала всю програму від початку до кінця. Я була фізично виснажена — але внутрішньо абсолютно щаслива. Саме тоді я дуже чітко відчула: я хочу цим жити, я хочу розвиватися, я готова працювати в залі до пізньої ночі, щодня, без зупинок.
Я зрозуміла, що хочу, щоб мене брали на концерти знову і знову, щоб я росла, ставала кращою і гідно виходила на сцену. Оце і був момент, після якого вороття вже не було.
— Наскільки жорсткою була дисципліна в балеті «Життя» і як вона вас сформувала?
— Дуже жорсткою — і дуже правильною. Дисципліна почала формуватися ще в дитинстві, у «Галичанках»: пунктуальність, форма, зібраність, неможливість запізнюватися чи пропускати заняття. Але справжню школу дисципліни я пройшла саме в балеті «Життя».
Його керівниця, Ірина Володимирівна Мазур, зіграла в моєму житті колосальну роль. Я прийшла туди у 18 років — у період, коли людина дуже сильно формується. Перші роки були на ейфорії: я повністю перебудувала свій ритм життя — вдень навчання в університеті, ввечері репетиції, а вночі підготовка до пар.
Згодом навантаження стало ще більшим: я вже не лише танцювала, а й почала викладати дітям, у мене було багато уроків протягом дня, а ввечері — репетиції. Бували моменти, коли хотілося просто не прийти через втому. Але саме тоді ти або ламаєшся, або ростеш.
Нам дуже чітко давали зрозуміти: якщо ти ходиш «через раз», якщо дозволяєш собі пропускати без серйозної причини, — ти нічого не досягнеш. На сцені немає «поганих» чи «хороших» днів — є відповідальність.
— Ви багато виступали на великих сценах. Що виявилося найскладнішим у таких концертах?
— Найскладніше — це витримувати темп. Особливо у великих сольних програмах, які тривають півтори-дві години. Ти танцюєш номер за номером, постійно переодягаєшся, майже не маєш часу на відпочинок. Іноді напруга за кулісами навіть більша, ніж на сцені.
Саме в такі моменти ти вчишся знаходити в собі друге дихання — навіть тоді, коли здається, що сил уже немає. І оця внутрішня витривалість, уміння зібратися й вийти працювати на повну, дуже сильно переноситься і в життя.
— Який момент Євробачення-2017 для вас є найяскравішим спогадом?
— Є два моменти, які я пам’ятаю до дрібниць. Перший — це початок номера It’s Magical. Ми стоїмо спиною до залу, у капюшонах, звучать перші акорди, кілька секунд Руслана співає сама, а всередині — повна тиша й напруга. І потім — чіткий музичний акцент, ми одночасно повертаємося до залу, скидаємо капюшони й починаємо танцювати. У цю секунду ти усвідомлюєш: ти в прямому ефірі, і на тебе дивляться сотні мільйонів людей.
Другий момент — це фінал, коли номер закінчився і зал просто вибухнув оваціями. Ми виступали на великих сценах і стадіонах не раз, але саме на Євробаченні ці оплески були особливими — дуже гучними, всепоглинаючими.
— А якщо згадувати не сам ефір, а підготовку до конкурсу?
— Дуже сильним був перший приїзд у простір Євробачення. Коли ти проходиш акредитацію, отримуєш бейджі, бачиш гримерки, костюмерні, величезні команди людей, які працюють за кадром, — у якийсь момент ловиш себе на думці, що це виглядає, як сцена з фільму.
Але найбільше врізався в пам’ять момент, коли ми вперше вийшли на саму сцену ще за місяць до конкурсу. Ти ще в репетиційній формі, але вже стоїш на цьому величезному майданчику і бачиш, як працює весь цей механізм. Саме тоді приходить дуже чітке усвідомлення: ти — частина чогось грандіозного і світового.
— Як сьогодні сцена вплинула на вас як на людину, а не лише як на артистку?
— Сцена навчила мене відповідальності, витривалості й уміння знаходити в собі ресурси тоді, коли здається, що їх уже немає. Вона навчила мене працювати системно і не чекати «ідеального настрою».
Я завжди кажу, що балет і сцена сформували мене не лише як танцівницю, а й як людину. І за це я безмежно вдячна всім, хто був поруч на цьому шляху — і особливо Ірині Володимирівні Мазур.
— Чи сумуєте ви за сценою сьогодні?
— Сцена назавжди залишиться важливою частиною мого життя. Але зараз у мене інша роль — і вона для мене не менш цінна. Я працюю з дітьми, будую простір, де вони можуть рости, знаходити себе, вчитися не боятися сцени і великих мрій. І, чесно кажучи, у цьому я відчуваю продовження того ж самого шляху — просто в іншій формі.