У 1932-1933 роках комуністичний тоталітарний режим знищив не тільки мільйони людських життів, а й цілий пласт традиційної культури. Після Голодомору майже пішли в небуття ткацтво, багато технік вишивки, гончарство, чимало інших промислів.
Традиційний одяг таврували як «старий» та «сільський», а на заміну йому витворили сценічний образ козака в атласних шароварах та «україночки» в пластиковому віночку.
Якщо у Києві початку 1930-х за вишиту сорочку або кожух могли ув’язнити, то в 1980-х за це висміювали і жартома погрожували донести в КДБ. Старовинні сорочки, керсетки, плахти, хустки та юпки відійшли на культурний маргінес.
У вітрині магазину Всі. Свої на Хрещатику традиційний український одяг ілюструє старовинна фотографія.
На ній – 17-річні Ярина, Гапка і Мотря, подруги з села Івангород Олександрівського району на Кіровоградщині. Цю світлину, зроблену 1927 року, в своєму домашньому архіві зберігала Марія Давидівна Маган.
Крайня справа – її мама Ярина Омельківна Маган 1910 року народження. Нині ця фотографія є експонатом етнолабораторії Баба Єлька в Кропивницькому. Експедиція учасників проєкту в село Івангород відбулася 9 вересня 2019 року.
Минулоріч разом з учасниками проєкту “Баба Єлька” та Ukrainer працівники Музею Голодомору записували свідчення очевидців Голодомору на Кіровоградщині.
Зокрема, у селі Івангород, звідки походить фотографія, ми поспілкувалися з Бондар Галиною Кіндратівною 1924 року народження.
Вона розповіла, що мешканців Івангорода від голодної смерті рятував голова колгоспу. Чоловік роздав колгоспні корови селянам додому, мотивуючи такий вчинок браком корму. 1938 року його репресували.
На фоні – елементи традиційних орнаментів, збільшені в сотні разів, які творчо переосмислила Олена Старанчук, співкураторка українського клубу ілюстраторів Pictoric.
У вітринах магазину можна побачити динаміку вишивки, що збільшена в сотні разів. Такий масштаб дає нам зрозуміти, що вишивка на одязі не втрачає актуальності й досі. Це певний код, символ національності, який ми несемо та яким пишаємось. Завдяки цьому перехожий зможе відчути, що кожен з нас творить свою історію»,
— говорить співкураторка Pictoric Олена Старанчук.
Натхненням для проєкту #своявишиванкасвояісторія стала сорочка з села Перекопівка на Сумщині, вишита “білим по білому”.
У 1920-х роках її вишила Агафія Сидорівна Чуб собі на весілля. Для того, щоб купити тонкого полотна, вона їздила на заробітки аж в Одеську область. Жінка вийшла заміж за Оврама Омельяненка і народила двох доньок – Марію та Ганну.
На початку 1930-х вона тяжко захворіла і померла.
Коли почалося розкуркулення, у родини забрали коня і корову. Під час обшуку активісти не помітили мішка з зерном, що стояв за дверима. Завдяки ньому Омельяненки якийсь час мали що їсти. Згодом в їжу доводилося вживати сурогати – лободу й листя кропиви.
Також Оврам Омельяненко, батько родини, їздив на ринок у Ромни обмінювати посаг, що залишився від дружини, на харчі. Він виміняв усе: полотно, рядна й одяг, – але весільну сорочку дружини, яку так любив, залишив. Вона збереглася в родинній скрині, а нещодавно Ганна Омельяненко, донька Агафії та Оврама, передала її до нашого музею.
Хустку передала до Музею Голодомору Надія Фадеївна Огородник, що народилася 1925 року в селі Квітневе (тоді Жовтневе) на Житомирщині. Щоб врятуватися, українці вимінювали одяг, предмети побуту та ювелірні прикраси на харчі.
Робила так і мати Надії Огородник, яка їздила аж у сусідню Вінницьку область. Врешті, на їжу виміняли майже все, крім однієї хустки — її ніхто не хотів брати, «бо була негарна». Зараз ця хустка зберігається у фондах Музею Голодомору.
Ця вовняна хустка належить Парасковії Павлівні Хоменко, що народилася 1927 року в селі Бакирівка на Сумщині. Родина була небагатою — землі чи худоби вони не мали, хата була покрита соломою, а не черепицею — але з початком форсованої колективізації їх розкуркулили, оскільки батько відмовився вступати до колгоспу.
Коли родину виганяли з будинку, батьки намагалися взяти з собою хоч якісь речі. Серед майна Хоменків були дві дорогі хустки, куплені на ярмарку для Параски та її молодшої на три роки сестри Валентини.
Одну з хусток мати заховала старшій доньці за пазуху і відштовхнула дитину від себе, щоб та не привертала уваги активістів. Так річ було врятовано.
Коли співробітники Національного музею Голодомору-геноциду записували історію Параски Хоменко, вона розповіла, що з часом багато старих речей викинули, але тільки пам’ять про Голодомор не дозволила цю хустку викинути.
Тепер ця річ перебуває у фондах Музею Голодомору.
Історії були записані у рамках проєкту “Голодомор. Мозаїка історії”, втіленого Музеєм Голодомору спільно з Ukrainer за підтримки УКФ. Автор фотографій — Валентин Кузан.
Як і 100 років тому, зараз вишиванка більше ніж річ. Одягаючи вишиванку на свята чи на щодень, ми переосмислюємо традиції, поважаємо їх та інтегруємо у сучасний контекст. Тому старовинними вишиванками ми зберігаємо пам’ять, а сучасними — продовжуємо традицію.
Побачити вітрини, дізнатись більше про проєкт та придбати сучасні вишиванки можна за адресою Хрещатик 27. Експозиція буде доступна до 30 травня.