«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка…» Так з телеекранів звертався до української малечі загальний улюбленець Дід Панас у передачі «На добраніч, діти», – згадує Олег Вишняков.
Народився Пінхаса Хаїмовича Векскляра у Тальному на Черкащині. Походив з єврейської родини. У роки Другої світової разом з рідними потрапив до фільтраційного табору. Родичі загинули, а Петрові вдалося вирватися і змінити прізвище на Векскляров.
Театром Петро захопився в юності. Відвідував місцевий драмгурток. Тут його й побачили актори, що приїхали на гастролі з Черкас. Так у 1932р. Вескляров став актором Черкаського робітничо-селянського театру. У перші дні війни Петра мобілізували й скерували на службу до військового театру Південно-Західного фронту. Потрапив у оточення, опинився у таборі для військовополонених, за першої нагоди втік. Повернувся до Києва, що на той час був окупований німцями. Приховавши походження, знайшов роботу на залізниці й одразу створив театральний гурток.
Творчий шлях Пінхаса Хаїмовича Векскляра
По війні П.Весклярова призначають до Волинського українського музично-драматичного театру ім. Т.Шевченка. Тут актор служив до 1959р., зігравши багато цікавих ролей. Серед них – Микола Задорожній («Украдене щастя» І.Франка), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), , Городничий («Ревізор» М.Гоголя).
Працюючи в Луцьку, отримав запрошення зніматися в кіно. Переїхав до Києва. Виявив себе блискучим актором другого плану. Дядько Лев у «Лісовій пісні», дід Петрія у стрічці «Олекса Довбуш», пан Ректор («Вій»), батько Будулая («Циган»).
Остання роль Весклярова в кіно – селянин у фільмі «Забудьте слово «смерть»», знятому на Одеській кіностудії в 1979р. На той час Петро Юхимович був уже широко відомий як Дідусь Панас із телевізора. Що, до речі, мало не тільки позитивний, а й негативний бік: Весклярова перестали запрошувати зніматися в кіно. Адже яку б роль йому не запропонували, народ бачив у акторові винятково «Дідуся Панаса».
Не грав головні ролі в кіно бо не знав мови СРСР
Та це, мабуть, не головна причина, з якої Петрові Весклярову не пропонували головні ролі, й узагалі ролі на «головних» кіностудіях. Причина — майже фантастична. В СРСР, державі тотальної русифікації, актор Вескляров… практично не говорив російською мовою. Завжди – лише українською. На «мовні» питання відповідав жартома: «Я російську вивчити не можу»… У фільмах, де Вескляров усе ж знімався, його персонажів озвучували інші актори.
Дорослі люди з ніжністю згадують його слова: «Спи, мій маленький, цить, і зайчик сіренький спить…»
Колеги розповідали про Петра Юхимовича як людину дуже товариську, з чудовим почуттям гумору, жартівника й прекрасного оповідача. Людина, яка все своє життя присвятила тому, аби покоління за поколінням дітей в Україні чули українську мову, слухали українські казки, долучалися України й ставали українцями. Людина, яка всім своїм життям довела, що й один вояк у полі – все одно вояк і все одно може сподіватися на перемогу. Навіть, якщо всі навкруги вважають українську “сельскім говором”, якщо зневажають її та не розмовляють нею – він все одно виховує мільйони дітей таким чином, що вони люблять та розуміють українську.
Як згадували його колеги, коли одного разу в ефірі він закашляв, то на телебачення прийшло кілька вантажівок з листами-порадами, різними травами, ліками з усіх куточків України.
“Він приходив у вишиванках і йшов, не перевдягаючись. І це були всі його особисті вишиванки, не з костюмерної. Він був вірним українській культурі і мові, в житті говорив українською, і це відчувалось крізь екран.”, – згадувала Тамара Стратієнко, народна артистка України.