Хто був першим?
Наприкінці ХІХ століття кияни вже мали місце для стаціонарного та регулярного перегляду “сінема”. Театр Бергоньє на розі Фундуклеевой і Ново-Єлизаветинської (нині – Хмельницького і Пушкінської, будівля Театру ім.Лесі Українки) у 1886 році підписав контракт з братами Люм’єрами, отримавши у розпорядження і техніку, й стрічки.
Напередодні прем’єри київські газети обіцяли глядачам незабутнє видовище, що мало “колосальний світовий успіх”. Застосовують маркетингові хитрощі – глядачів “лякають”, що анонсовані два сеанси будуть єдиними і останніми. Першою показують хроніку коронації Миколи II “Торжество Священного коронування”, а після того – ще півсотні стрічок тривалістю до 50 секунд. І так щодня. Згодом вигадують і більш легкий для сприйняття “жанр” – кінострічки міксуватимуть з коротенькими театральними виставами.
Хрещатицькі ілюзіони
Популярність розваги шалена. На початку ХХ ст. один за одним відкриваються так звані ілюзіони – стаціонарні заклади, де демонструють кіно.
Найбільша концентрація ілюзіонів, звісно ж, у центрі міста.
Вони з’являються у будь-яких більш-менш пристосованих приміщеннях – замість магазинів, кафе й при аптеках. На Хрещатику – у будинках №№ 28, 30, 34, 36, 38, 40 та 15, 19, 25, 27, 31, 47.
“Едісоноскоп”, “Електріон”, Express Bio – кожен має свою назву. Деякі – досить претензійну: “Люкс” та “Модерн”. Ані перші, ні другі не мають навіть натяку на комфорт.
Афіш та розкладу сеансів немає. Що, де й коли показуватимуть – невідомо. Коротенькі фільми не мають спільного сюжету, але демонструються безперервно однією стрічкою.
Глядачі можуть у будь-який час зайти до зали, подивитися декілька сюжетів і вийти. Кому місць на дерев’яних лавках не вистачає, кіно дивляться стоячи. Так зручніше – місця для сидіння розташовані без ухилу, а тому з задніх нічого не видно на екрані. Разом з тим вже “крутять” кіно у кольорі. Такі картини мали позначку “в краскахъ” поруч з назвою.
Київрада замість кіно
У 1912 році у центрі Києва за адресою Хрещатик, 38 святково відкривається кінотеатр на 1100 глядачів з невибагливою назвою “Кіно-театр”.
Гучно грають музиканти, темношкірі швейцари у яскравих червоних костюмах вітають перших гостей. Такого кияни ще не бачили.
Кінотеатр має два кінозали, малий та великий. Тут є просторе фойє з величезною люстрою, колонами і красивою ліпниною. У великому залі партер і балкони, червоне сукно крісел та скульптурні німфи по обидва боки екрану – усе оформлено з розмахом і смаком.
Екран хоч і малуватий, зате у кінотеатрі австрійського мільйонера Антона Шанцера є буфет, гардеробні кімнати та оркестр, який розважає публіку в очікуванні сеансу. За розкіш та комфорт доводиться платити.
Прем’єрний показ коштує 1-2 рублі (а це – нові парусинові штани), звичайний – 20-50 копійок (вища межа – то 10 кіло борошна чи кіло м’яса).
Приміщення найвишуканішого кінотеатру Києва, на жаль, не збереглося. Тепер на його місці розташована будівля Київської державної міської адміністрації.
Дореволюційна кіноманія
Наскільки популярним було кіно, можна судити з темпів розвитку мережі кінотеатрів. У 1911 році діють 28 закладів, а вже через чотири роки у щорічному довіднику Києва вказані 42 адреси. На той час у Києві вже не не лише демонструють, а й знімають картини.
Коли не було інформагенцій і соцмереж
У кінотеатри ходили не лише на мелодрами та комедії, а й за новинами. Окремі кіностудії знімали хроніки та відеосюжети про найважливіші події у місті.
Французька фірма “Пате”, заснувавши “Пате-журнал”, відкрила свої представництва у великих містах, зокрема й Києві. Кінооператорів централізовано забезпечували апаратурою для висвітлення того, що відбувається у місті. Ймовірно, вони видавали достойний новиневий продукт – подейкують, що в Одесі ще довго після закриття кіножурналу дуже ерудовану людину називали “пате-журналом”.
Знеособлені, пронумеровані й відцензуровані
Більшовики перекроїли індустрію швидко й безжалісно.
“Люкс” став “Комуністом”, “Ехо” – “Третім Інтернаціоналом”, “Лілія” – кінотеатром ім.Свердлова, а “Ліра” – ім. Чапаєва.
З низкою найбільших взагалі не фантазували – усі вони стали пронумерованими закладами Держкіно. “Експресс” Шанцера став “Другим Держкіно”, його ж розкішний “Кіно-театр” – “Першим Держкіно”. За ними – і п’яте, і шосте, і дев’яте…
Націоналізацію закладів провели швидко. З 1919 року всіх власників кінотеатрів зобов’язали отримувати рецензії на заплановані до показу фільми. Усі, хто були проти, йшли під трибунал, а їхнє майно – під конфіскацію. Залишки відбирали пізніше, вже після виходу ленінського декрету про націоналізацію кінопромисловості.
“Дев’яте Держкіно”
Треба віддати належне: якщо до того більшовики лише забирали чуже майно, то у 30-ті роки нарешті побудували перший “свій” кінотеатр.
Згодом він отримує назву “Жовтень”. Його відкрили картиною “Гегмон” про велич соціалістичної праці.
У газеті “Пролетарська правда” вийшла стаття, в якій автор висловив сподівання, що цей кінотеатр стане “лабораторією пролетарської культури”.
Нині приємніше згадувати інші його досягнення. “Жовтень” став першим у Києві, обладнаним для показу широкоекранних фільмів. Пережив масштабну пожежу та реконструкцію у 2014-2015 рр. Нині він один з небагатьох у місті, де можна подивитися картини мовою оригіналу.
У трьох вимірах
Початком “золотої доби” стереокінематографа у світі вважається вихід у прокат у 1952 році американської картини “Диявол Бвана”. Один із слоганів для просування фільму на ринку – “дивіться кохання у трьох вимірах”. Минуло лише два роки, а кияни вже могли дозволити собі й це – на Хрещатику відкрився кінотеатр “Стереокіно”, пізніше перейменований на “Орбіту”.
Він зберігся у непрості 90-ті, але остаточно зник з кіношної мапи міста за популярною схемою – приватизація, декілька років роботи зі збитками і закриття.
Кіно комунальне
У 2007 році було створено КП “Київкінофільм”, під управління якого перейшла низка київських кінотеатрів. Майже відразу у цей перелік потрапили “Алмаз”, “Факел”, “Промінь”, “Пролісок”, “Старт”, “ім.Чапаєва” (“Ліра”) та “Салют”.
Пізніше до КП приєднали “Лейпциг”, “Флоренція”, “Київська Русь”, “Ім.Т. Шевченка”, “Кіото”, “Дніпро”, “Загреб”, “Братислава”, “Краків”, “Молодіжний”.
Минулого року “Київкінофільм” приєднав до КП кінотеатр “Київ”. Пока між керівництвом Культурного Центру “Кінотеатр “Київ” та Департаментом комунальної власності КМДА триває спір, кінотеатр залишається зачиненим.
Кіно карантинне
Кінотеатри оговтуються від вимушеного простою і відчиняють двері для відвідувачів. Але кіно у приміщенні – це термометри, маски, антисептики, та, хоч і з вимогою про соціальну дистанцію, але усе-таки замкнений простір… У київських кіноманів є запасний варіант – кіно на відкритих майданчиках.
Традиція давня. Фізик Дерінг ще у 1886 році показував на великому екрані у літньому театрі саду Купецького зібрання (нині – Хрещатий парк) “ефектні і повні життя” хроніки з різних куточків світу. Нині у Києві є декілька локацій для перегляду фільмів на свіжому повітрі і великому екрані.
На арт-заводі “Платформа” (вул. Біломорська,1) та на “Кінодромі” (Довженка, 4) працюють автокінотеатри: кіно можна дивитися з салону власного авто, налаштувавши радіоприймач на потрібну FM-частоту. Таку ж послугу надає автокінотеатр Unit City (Дорогожицька, 3) та майданчик Zadniy Rяd у парку Муромець.
Трохи статистики замість постскриптуму
Загальноукраїнський показник частоти відвідування кінотеатрів залишається низьким.
За даними аналітичного відділу Media Resources Management (MRM), у 2018 році він становив 0,68, тобто середньостатистичний українець відвідував кінотеатр менше одного разу на рік. У сусідів-поляків ця цифра вдвічі більша. А отже є куди рости, благо, й ресурс для того є – станом на 2017 рік у Києві налічувалося понад 100 екранів у 56 кінотеатрах.
Читайте також: Початок епохи споживання у Києві: Всеросійська виставка 1913 року